Читать онлайн «Лицар Зоряного Часу»

Лілія Ніколаєнко, Василь Юдов

Лицар Зоряного Часу

1 частина

Хлопчик Квітка

Чи було те, чи не було, знає час, бо тільки час і лікар, і учитель, і художник. Нам залишається тільки повірити, що у маленькому гірському селі жив дивакуватий хлопчик на ім’я Квітка. Ніхто його не розумів. Батьки постійно лаялися, а інші дітлахи сміялись та кепкували з нього: «бур’янець-пустунець». Малий був зовсім самотнім. Одного разу він образився на всіх і побіг далеко від дому, у гори. І там, випадково, серед лісових чагарників знайшов маленьку печеру. Заліз туди і…

Віти терену затулили вхід до печери так щільно, що в очах хлопчика з’явились кольорові круги, а потім ніби хтось увімкнув світло: перед ним відкрилася довжелезна галерея королівського палацу, на стінах якої висіли дивовижні картини. Але то були не портрети аристократів чи просто малюнки. На кожному із полотен було зображено якусь рису людського характеру, а під картиною – вирізьблено її назву золотими літерами. Он прекрасна діва задивляється на себе у дзеркало, ледь піднявши у захваті брови – це самозакоханість. Он воїн-богатир гордо підносить важкий меч – це мужність і сила. На наступній картині лихвар жадібно рахує свої золоті монети, на іншій – боягуз ховається на дереві. Далі заможна дама роздає милостиню бідним, а старенька мати пригортає до себе дітей та онуків. Що це за картини?

Неймовірна цікавість потягла Квітку роздивлятися далі: як же це все могло розмітитися у манюній печері? Але хіба ж він знав, що потрапив у казку, або у таке місце, де виміри часу і простору мали свої особливі значення, які абсолютно не вміщувалися у земні поняття і рамки… Точно як всі ті картини, що випирали головами, руками, ногами за межі золотих рам, але при цьому зміст зображення не псувався.

Пройшовши картинну галерею, хлопчик прочинив двері у простору залу, стіни якої теж були майстерно розмальовані фресками.

Квітка зрозумів, що на стінах зображена ціла країна. Малюнки розповідали про життя короля і про події у королівстві. Наче продовження чудесної фрески у центрі зали хлопчик побачив самого короля… Та то була не фреска, не малюнок, а жива дійсність. Король сидів на високому престолі – добрий і мудрий. Так, він був саме таким – хлопчик відчував це маленькою наївною душею. Але, розгубившись від побаченої дивини та величі, він стояв і ніяково кліпав на нього оченятами.

В руці короля поблискував сотнями голубих жаринок водяний годинник. Вода у ньому перетікала зверху-вниз, бурлила білими бульками, світилась довкола кусючими промінцями. З плечей короля падала до підніжжя престолу королівська мантія, обшита золотими числами і знаками. На голові король мав корону, яку увінчували дванадцять великих діадем.

Король уважно і щиро роздивлявся хлопчика, а потім сам порушив мовчазну тишу:

– Так, я король Часу. Я можу наказати і час зупиняється. Я можу наказати і час побіжить так швидко, що його потім не наздогнати. Це я відкрив тобі ту маленьку печеру, в яку ти потрапив і прийшов сюди. В іншому разі, ти все своє життя шукав би вхід до неї, як багато інших людей, спалив би всі свої мрії, а так ніколи і не знайшов би мене…