Читать онлайн «Сни і безсоння»

Ганна Ручай

Сни і безсоння

Історія однієї Книжки

Книжка вийшла з друкарні на вулицю й замружилася від яскравого сонця. Усе навколо виявилося ще кращим, ніж вона уявляла собі в цехах, поки її сторінки складали докупи, клеїли, прошивали, вбирали в лаковану пістряву обкладинку… Часом Книжка морщилася від болю, але це був приємний біль. Він означав, що скоро, вже зовсім скоро Книжка побачить Світ і зустрінеться зі Своїм Читачем. Особливо нудно було лежати під пресом, і саме там Книжка найвиразніше змалювала в уяві Свого Читача. Він буде неодмінно вродливим, розумним і шляхетним. Книжка стане його найближчим другом і порадником, вони завжди будуть разом і ніколи не розлучаться…

Лежачи під пресом, Книжка ніби відчувала лагідні руки, які беруть її обережно і ніжно, мовби вона лежить на колінах, укритих пухнастим пледом, а Читач зручно влаштувався в кутику м’якого дивана і замислено задивився на кружляння сніговію за вікном – перебирає подумки красиві Слова зі Своєї Книжки…

Та тепер повз Книжку, яка з надією заглядала знизу вгору, в кожне зосереджене й очужіле обличчя, проходили десятки перехожих, але ніхто не звертав уваги. Так, ніби й не було на ній новесенької, яскравої, лакованої обкладинки, якою вона так тішилась і пишалася. Книжці стало трохи кривдно, але вона себе швидко заспокоїла: розпал робочого дня, у людей повно клопоту, вони поспішають, їм зараз не до Книжки. Її час настане, коли у вікнах спалахнуть теплі вогники. Тоді родини зберуться в тісному колі, кожен влаштується якомога зручніше, хтось один тихенько, обережно відкашляється і розгорне Книжку… Всі принишкнуть і зачаять подих…

Книжка терпляче блукала гамірними вулицями, стараючись не надто плутатися в людей під ногами, і все одно кілька разів об неї спотикалися.

«Нічого-нічого, – втішала себе Книжка, – це вони ненавмисно, я просто ще надто незграбна, не вмію правильно поводитися між людей…»

Ось і звечоріло.

Та марно Книжка стояла під вікнами, які одне за одним ховали за шторами родини на зручних диванах. Світло пригасло, набуло блакитнуватої барви, із кватирок почулися вибухи, зойки, стогони та лайка…

А Книжка тремтіла від вечірньої прохолоди.

«Тільки б не відволожитися! – розпачливо думала вона.  – Я так поспішала до людей, що, мабуть, трішки не досохла… Від вогкості сторінки можуть розбухнути і неохайно вивалитися з-під обкладинки… Як тоді людям показатися?!». Книжка ще вірила, що люди її помітять. Але настав ранок – і Книжці довелося втікати від двірника, який уже геть був зібрався вкинути її до сміттєвого бака. Вранці люди поспішали ще дужче, ніж удень. І хоч скільки заглядала Книжка їм у обличчя знизу вгору – очі їхні були порожні, зосереджені на далеких речах, незрозумілих Книжці…

Вона довго не зважувалася наблизитись до ятки, де були розкладені багато інших книжок. Ті книжки її давно помітили та все глузливо косували в її бік і про щось перешіптувалися.

– Ти ба, яка, до нас не підходить, думає, напевне, що вона одна в цілім світі!

– Ехе-хе! Молода ще, тільки з друкарні, життя не знає…

– Нас хоч гортають вряди-годи…