Читать онлайн «Як зникнути повністю»

Олег Шинкаренко

Як зникнути повністю

ГУСТО НЕЗАСЕЛЕНИЙ СВIТ

Ах, дiвчинко! Як не соромно! У вашому вiцi – i бухати!

О. Шинкаренко

Абсурд – твердження, що не має нiякого смислу в межах однiєї теоретичної системи, але може мати смисл в iншiй.

Якийсь фiлософський словник

Якось Маша i Вiтя з вiдомого старого радянського фiльму-казки раптом непомiтно виросли i зрозумiли, що Дiда Мороза в казковому лiсi знайти легше, нiж сенс у дрiб’язковiй повсякденностi власного життя. Система їхнього життя, як виявилось, мiстить якусь незбагненну помилку i тому легко руйнується, перетворюється на абсурдний, нiкому не потрiбний дiалог про незначуще. Олег Шинкаренко з неабияким письменницьким хистом, майже математичним розрахунком (може, iнженерна освiта дається взнаки?) i хитринкою в очах вiдбирає для своїх творiв саме такi системнi помилки, що дають змогу героям фетишизувати власну алогiчнiсть, ритуалiзувати власну байдужiсть i популяризувати власне ж таки божевiлля.

Життя, не втрачаючи фантастичностi чи навiть фантасмагорiйностi, перестає для персонажiв бути казкою, традицiйним романним середовищем iснування чи просто реальнiстю, а перетворюється на липкий i тягучий у своїй безвиходi абсурд, на заплутаний химерний сон, із якого можна перейти лише в точно такий самий сон, який врештi втрачає свої межi й перетворюється на справжнiй i основний закон iснування. I протягом читання збiрки потроху стає зрозумiло – таких системних помилок настiльки багато, що вони утворюють реальнiсть iншого порядку, в якiй будь-яке абсурдне твердження постає найбiльшим одкровенням, а ненормальнiсть – єдиним способом пристосування до системи.

Життя постiйно дурить персонажiв, як розумна Марiйка з однойменного оповiдання, зводячи їх лише з їм же подiбними особинами. Тому й виникає цiкавий феномен творiв Шинкаренка: хоча тексти переповненi розмовами й дiалогами (автор навмисне акцентує на посиленiй комунiкативностi своїх героїв), але все це словесне полотно очевидно розпадається на окремi взаємно непочутi монологи байдужих одне одному людей. Персонажi замкненi всерединi власної самотностi, наче в темнiй шафi чи в механiзмi пральної машини, звiдки будь-якi їхнi меседжi заздалегiдь приреченi на непочутiсть.

I нiякий активний бунт проти такого життя принципово не можливий, нiякi змiни чи слова не дадуть вiдчуття справжностi чи значущостi, нiякого хепi-енду не буде:

– Василь Федоровичу, це ж ви якусь казку на-писали, чи що?

– Так, саме так. Маєте рацiю.

– То де ж там у вас добрi злих перемагають?

– Ет чого захотiли! То вони десь ТАМ перемагають…

I навiть якщо врештi персонаж, втомлений нав’язливими порожнiми й повторюваними деталями свого iснування, захоче приречено здатися на розтерзання системи (як, скажiмо, Марина з оповiдання пiд такою ж назвою), то загальна жага лiнчування абсурдно завершиться розмовами про незадоволенiсть успiхами дiтей у школi й розчиниться в черзi за рибою чи в найближчому пивбарi. I нiчого не змiниться. Тому й остаточна розв’язка – непритаманний елемент прози Олега Шинкаренка, оскiльки вона просто неможлива та, напевно, й непотрiбна; головне – це процес у його триваннi. Саме із цих причин, як на мене, у текстах цього автора майже нiхто не помирає остаточно, а залишається чи то привидом, чи то частиною якогось механiзму, чи залишається автором напередоднi: «Ось вже котрий тиждень вiн прикидає, як би це донести до рота ложку супу i при цьому не розплескати жодної краплi. I ще хоче винайти найлегший спосiб мандрувати у часi, використовуючи при цьому тiльки мильницю, консервний нiж та шворки вiд старих черевикiв. Але про що б вiн не розмiрковував – весь час приходить до висновку, що не пiзнiш як пiслязавтра необхiдно вкоротити собi вiку».