Обриваються звільна всі пута,Що в’язали нас з давнім життєм;З давніх брудів і думка розкута —Ожиємо, брати, ожиєм!Ожиємо новим ми, повнішимІ любов’ю огрітим життєм;Через хвилі мутні та бурливіДо щасливих країв попливем. Через хвилі нещасть і неволі,Мимо бур, пересудів, обмов,Попливем до країни святої,Де братерство, і згода, й любов. Ми ступаєм до бою новогоНе за царство тиранів, царів,Не за церков, попів, ані бога,Ні за панство неситих панів. Наша ціль — людське щастя і воля,Розум владний без віри основ,І братерство велике, всесвітнє,Вільна праця і вільна любов!Треба твердо нам в бою стояти,Не лякаться, що впав перший ряд,Хоч по трупах наперед ступати,Ні на крок не вертатися взад. Се ж остання війна! Се до боюЧоловіцтво зі звірством стає,Се поборює воля неволю,«Царство боже» на землю зійде. Не моліться вже більше до бога:«Най явиться нам царство твоє!»Бо молитва — слаба там підмога,Де лиш розум і труд у пригоді стає. Не від бога те царство нам спаде,Не святі його з неба знесуть,Але власний наш розум посяде,Сильна воля і спільний наш труд.
Невільники
Лежу я безсонний. Ніч темна,І дощ цюпотить у вікно…Бог зна що верзеться наяві,А думка усе про одно. Усе про ту волю святую,Що, страчена, так дорога,Так чудно хороша! На серцеЗнов сум цілоденний ляга. Розпука обхоплює душуІ чорні думки шевелить:«Ні, воля — то сон, а на світіНіхто не зазнав і не вздрить. Гляди у вікно лиш щоденно,Де вулиці видно цяту, —Там люди проходять усякі,Ти їх придивися життю!Ось бідний, обдертий зарібникГолоден стоїть, як туман, —Се черева свого невільник,А черево — найстарший пан.
Там служниця зранку на ринокІз кошиком пильно біжить —Невільниця пані лихої,З добра не пішла, чей, служить. А онде бабуся старенька,В руках молитовник — пішлаУ церков — не бога святогоНевільниця, але попа. Он в повозі муж із жоноюНапевно, в театер імчать,Держаться за руки, а з рук тихНевольничі пута бряжчать. Чи се ж та захвалена воля,Де тисячі, тисячі сплять,Жиють і вмирають, і навіть,Як ти, про свободу й не снять?»Ні, що ж то? Хіба ж я не бачу?В блискучих колясах летятьПостроєні дами й панове,Колеса о брук гуркотять. Построєні дами й пановеГлядять так свобідно на світ,Сміються так голосно… Сміх їхВ мою аж доноситься кліть. «Се ж вільнії люди!» — згадав яНа хвильку. Та ні-бо, й вониНевільники забагів своїх,Дурниць, зіпсуття та нудьги. А втім погадав я про сльози,Про тисячів працю та кров,Що ллється в рабів тих кишеніГорючов ріков золотов. І довго я мучивсь думкамиПро світ той, домівку рабів;Кров стукала сильно о мозок,Неначе палив її гнів. Кров стукає сильно о мозок,І чорнії думи летять,Мов панські коляси блискучіПо тім’ю в бігу торохтять.
Обратная связь
Если у Вас возникли вопросы по работе сайта - напишите нам!
Помогите куратору
Сообщите, если Вы нашли ошибку на странице!
Оставляйте больше оценок
Нейросеть ориентируется на оценки прочитанных вами книг
Используйте поиск
Найдите книгу, автора, подборку, издательство, жанр, настроение или друга на Книгогид
Создавайте подборки
Создавайте подборки с книгами, которые вы прочитали, подписывайтесь на подборки интересных пользователей.
Книгогид использует cookie-файлы для того, чтобы сделать вашу работу с сайтом ещё более комфортной. Если Вы продолжаете пользоваться нашим сайтом, вы соглашаетесь на применение файлов cookie.
