Читать онлайн «Джерело»

Айн Ренд

Джерело

Присвячую Френку О’Коннору

Частина перша

Пітер Кітінґ

1

Говард Рорк сміявся.

Голий, він стояв на краю скелі. Далеко внизу стелилося озеро. Вибух граніту, що зупинився в польоті над нерухомою водою. Вода здавалася непорушною, каміння — плинним. Гранітні брили наче закарбували момент битви, коли удар зустрічає удар і супротивники застигають на мить, динамічнішу за сам рух. Камінь, зволожений сонячними променями, сяяв.

Озеро у долині було схоже на тонкий сталевий диск, що розтинав гранітні брили. Скелі віддзеркалювалися у воді: здавалося, вони починаються і закінчуються в небі. І весь світ мовби зупинився у просторі — наче острів, що пливе в нікуди, припнутий якорем до ніг чоловіка, який стоїть на скелі.

Його силует виділявся на тлі неба. Це було тіло, утворене довгастими прямими лініями і кутами, з вигинами, що перетікали в площини. Він стояв нерухомо, випроставши вздовж тіла руки з повернутими назовні долонями. Відчував свої туго зведені, лопатки, вигин шиї і вагу крові, що стугоніла в руках. Він відчував повів вітру за спиною, у вигинах хребта. Вітер куйовдив його волосся. Воно було ані світле, ані руде, а такого самого кольору, як шкірка достиглої помаранчі.

Він сміявся з того, що сталося цього ранку, і з того, що ще мало відбутися.

Він знав, що на нього чекають важкі часи. Залишалися нерозв'язані питання і план дій, який ще слід було виробити. Він знав, що мусить поміркувати про це.

Він хотів про це поміркувати. Але забув, тому що дивився на граніт.

Він перестав сміятися, коли його погляд зупинився на навколишньому пейзажі. Його обличчя було наче закон природи — незаперечний, незмінний, невблаганний. Високі вилиці над виснаженими, впалими щоками; сірі очі, холодні й застиглі; зневажливі, міцно стиснуті вуста, рот ката чи святого.

Він дивився на гранітні брили. «Їх слід розрізати, — подумав він, — і зробити з них стіни.  — Він глянув на дерева.  — Розпиляти і збити з них крокви.  — Він дивився на смугу іржі на камінні та думав про залізну руду під землею: — Розплавити і перетворити на бруси».

«Ці скелі, — думав він, — стоять тут для мене; вони чекають на дриль, динаміт і мій наказ; чекають на те, щоби бути розрізаними, розірваними, розбитими і відродженими; чекають на форму, яку їм нададуть мої руки».

Потім він струсонув головою, бо згадав цей ранок, і те, скільки справ іще слід зробити. Ступив до краю, підняв руки і пірнув у голубінь.

Перепливши озеро, Рорк дістався кам’янистого берега, де залишив речі. Здавалося, йому не хотілося звідси йти. Протягом трьох років, відколи замешкав у Стентоні, він приходив сюди розслабитися, поплавати, відпочити, подумати, побути на самоті й відчути себе живим, щойно випадала вільна годинка, а це траплялося нечасто. Здобувши свободу, він насамперед запрагнув прийти сюди, позаяк знав, що приходить сюди востаннє: цього ранку його виключили зі школи архітектури Стентонського технологічного інституту. Він одягнув старі джинси, сандалі, сорочку з коротким рукавом, на якій бракувало більшості ґудзиків, — і покрокував вузенькою стежкою поміж валунів до путівця, що збігав зеленим схилом до дороги в долині.