Читать онлайн «Вибрані поезії»

Альфонсіна Сторні

Вибрані поезії

Зі збірки

«Неспокій квітника»

(1916)

Життя

Нерви мої — скажені, мої вени

скипають кров’ю, вогняна волога

б’є у мої вуста; це — не тривога,

а лицемірні радощі вербени.

Сміятись хочу я; думки журбенні,

які до ігрищ віднайшли дорогу,

сьогодні не святкують перемоги,

та їхня синя туга — коло мене.

Пульсує світ; гармонію чудову

я відчуваю добре знову й знову,

спиваючи цю казку небувалу.

Коли вікно на мить я відчинила,

приніс вітрець на найніжніших крилах

те сонце, що весна подарувала.

Нескінченність

Не є ти винним, що в твоїх руках

моя любов, як ружа, облетіла:

прийде весна і знову розцвіте…

Сухе стебло нове народить листя.

Зі сліз пролитих перлами сяйне

нове намисто; поруйнує тіні

веселе сонце, в жили увіллє недавній сік,

скажений у кипінні.

Ти підеш своїм шляхом; я — своїм,

неначе два метелики, ми, вільні,

загубимо пилок із наших крил,

його ще більше знайдемо в цвітінні.

Цілунки, ніби ружі, опадуть,

слова позасихають, наче ріки,

та сім життів, що є на кожну смерть,

шукатимуть уста в жаданні світла.

…………………………………………. .

Те, що було? Не вернеться воно!

Кожна весна у власному обійсті

стає мерцем, заходячи в розмай,

і коконом, коли втрачає листя!

Місячне сяйво

Ось іриси, ще іриси… волога…

Немовби мрія, білою є ніч,

ласка прощення лине понад клич

усіх страждань покривджених і вбогих.

Неначе свічі блимають розлого…

Місяць — облатка для церковних стріч,

ярмо стискає душу зусібіч —

то за її безумства кара строга.

Місячне сяйво стелеться в долині,

коли поет згадає в самотині

незміряну зажуреність П’єро.

Й коли його вбиває веремія

просвітлених поневірянь Марії,

кармінових уболівань Марґо.

Зі збірки

«Солодка шкода»

(1918)

У такий спосіб

Я книжку зробила у спосіб такий:

стогнучи, плачучи, мріючи, горе мені.

Метелик журбенний, левиця жорстока,

і світло, і тіні дала я водночас.

Левицею я не згадала ніколи,

що якось метеликом пурхала в полі.

Метеликом бувши, не мала я звістки

про те, що могла би напасти й загризти.

Сумирна й ляклива, а потім — стрибки,

кривавити жертву могла залюбки.

Вже ніби голубка, важкий кипарис.

Чи кущик розквітлий, а сльози лились.

Ласуючи медом, ковтаючи сіль,

спинити ридання не мала я сил.

Те саме було, що я бачила скрізь,

троянда чи терня, нектар чи то їдь.

Петляючи, йду я, пече мене щем,

зрізаю все зайве над кожним кущем.

Непоправна шкода

Непоправна шкода від мого життя —

це солодка шкода, адже відбуття,

що буде відлеглим від цього життя,

є моїм, авжеж.

Мої руки знані проростанням руж,

метеликів стільки ссало їх чимдуж,

що не буде скоро пересохлих руж,

ай, я всохну теж.

Забаганка

Заглянь мені в очі, нахились до мене,

обхопи руками голову скажену,

дозволь мені спити той злодійський трунок,

що його дає твій добрий поцілунок.

Тільки не розпитуй, — натура жіноча, —

чому я ридала минулої ночі;

жінки, коли плачуть, не знають причин.

Це — прояв раптовий якихось слабин.

Втрапили ми явно у море таємне.

Це є море хоті, безтямне й нікчемне.

Воно в очах наших спалахує часто,

ми в ньому слухняно шукаємо щастя.

Не розпитуй, любий, ти мусив відчути:

минулої ночі було море лютим.

І нічого більше. Вітер нас бентежив,