Книги вам точно понравятся
Книгогид это:
  • Доступ к тысячам книг
  • Персональные рекомендации
  • Рецензии пользователей
  • Авторские полки
больше не показывать
Леонид Смилянский «Сашко»

Читать онлайн «Сашко»

Автор Леонид Смилянский

Annotation

У повісті «Сашко» відомий український письменник Л. Смілянський розповідає про київського школяра, який у чорні дні окупації міста разом з дорослими мужньо і героїчно боровся проти фашистських загарбників.

Художнє оформлення

ВАСИЛЯ ЄВДОКИМЕНКА

Леонід Смілянський

ЧАСТИНА ПЕРША

НАД МОЄЮ ГОЛОВОЮ ХМАРИ

АНУ, ЖУК, ДО ДОШКИ!

МЕНІ ХОЧЕТЬСЯ ПЛАКАТИ

НЕДІЛЯ СКАРГ

ВСЕ ЗЛЕ ЗНИКАЄ, А ХОРОШЕ ПРИХОДИТЬ НЕМИНУЧЕ

КІНОАРТИСТ САШКО ЖУК

МІЙ ПРАПОР

ЧАСТИНА ДРУГА

ДЯДЯ МИХАЙЛО

ЗАВТРА ЗАГОВОРИТЬ УВЕСЬ КИЇВ!.

НАШ ЛЮБИМИЙ ПЕРШОТРАВНЕВИЙ САД

НАШІ ТАЄМНИЦІ

ЧУДОВА ПРАВДА!.

РОЗМОВА МІЖ МУЖЧИНАМИ

ВЕСНА І ПЕРША ЛАСТІВКА

ЦЕ НЕ ІГРАШКИ

ПІСНІ СТЕПУ

ТЕПЕР У НЬОГО БОРОДА

КВІТИ ВГОРУ…

НАШІ ДРУЗІ В НЕБЕЗПЕЦІ

НА АЛЕЇ ЧЕТВЕРТОГО САНАТОРІЮ

КІНЕЦЬ ПІСТОЛЕТНОЇ ІСТОРІЇ

ТРА-ЛЯ-ЛЯ!.

НА ТІМ БОЦІ ДНІПРА!

ПЕРШИЙ УРОК У ШКОЛІ

МАМО, ТИ БАЧИЛА?

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГА

Леонід Смілянський

САШКО

ЧАСТИНА ПЕРША

ГОРОБЦІ, КОВЗАНКА І ЛИЖНІ ПАЛИЦІ

Олександр Жук з третього класу — це я, Сашко. Мене всі знають. Директор школи сказав моїй матері, викликавши її до себе: «Ну, знаєте, я й думки не мав, що він у вас такий і що мені буде з ним стільки мороки…» Директор познайомився зі мною ще тоді, коли я приходив записуватись у перший клас. Я враз нагледів над вікнами другого поверху гороб’ячі гнізда, вибрався по ринві на другий поверх, потім, хапаючись за виліплені на стіні узори, ступив кілька кроків по карнизу, зліз на підвіконня і засунув руку в одно гніздо, потім в друге, в трете… Я спеціаліст по гороб’ячих гніздах…

За хвилину в мене був повен рот малесеньких рябеньких яєчок, в пазусі кілька жовтодзьобих горобенят. Гурт малечі внизу захоплено стежив за мною, а над головою в мене метушилися старі горобці й тривожно лементували. Просто дивно, що горобці й ластівки на нашій вулиці завжди, коли побачать мене поблизу, знімають ґвалт, а на інших людей не звертають уваги зовсім…

Я вже хотів був злазити з вікна на карниз, як раптом вікно відчинилось, чиїсь руки вхопили мене за поперек і втягли до кімнати. З несподіванки я навіть роздушив кілька яєчок у роті.

Переді мною стояв літній чоловік, мабуть, якийсь учитель, з розгніваним обличчям. Двері були за його спиною, і я не знав, як утектизвідси. До того ж у кімнаті були ще чоловіки й жінки. Я просто ніяк не міг придумати, що мені робити. Вчитель, що втягнув мене до кімнати, довго й здивовано оглядав мою постать з ніг до голови, наче ніколи не бачив малих хлопців або не міг зрозуміти, звідки я з’явився на підвіконні. Потім обличчя його стало похмуре.

— Ти хто такий? — спитав він сердито.

— М… м… м… — тільки й міг я відповісти, бо в роті в мене було принаймні з десяток гороб’ячих яєць, та ще й роздушених.

— Виплюнь сюди! — показав він мені на плювальницю. І коли я виплюнув, він знову звернувся до мене:

— Ти хто такий?

— Сашко…

Я ніколи не називав свого прізвища, коли не знав точно, нащо про нього питають.

— Як тобі не соромно так ображати пташок? Адже ти зробив боляче горобчикам. Чуєш, як вони стривожились?

Я мовчав.

— Нащо тобі ці яєчка? — ніяк не міг заспокоїтись він.

На це питання я, звичайно, не знав, що відповісти, бо вони й справді були мені зовсім не потрібні. Після довгої мовчанки я почав удавати, наче збираюсь заплакати і наче мені й справді дуже соромно і я вже каюся…

Стара жінка, мабуть, вчителька, сказала:

— Юхиме Аркадійовичу, відпустіть хлопчика, він уже зрозумів, що зробив маленький злочин, і йому дуже соромно.

Ну, це вона, звичайно, вигадала, що мені було соромно.

Тоді мені сказали, щоб я ішов додому і більш ніколи не робив таких витівок.

Надворі я роздав хлоп’ятам усіх горобенят, які в мене були пазусі. Раптом я згадав, що не записався до школи, хоч і пообіцяв матері, що запишуся. Вона навіть хотіла вести мене сама, але я не тримаюся за материну спідницю і сказав, що запишуся і без неї. Мені давно хотілось ходити до школи, але мати не пускала, казала, що мені ще рано.

І от я повернувся знову на другий поверх, але на цей раз дверима. Ну й здивувався я, коли мене послали до директора і я побачив, що це був той самий чоловік, який втягнув мене крізь вікно за поперек. Він подивився на мене над окулярами й сказав:

— Знову ти?..

— Я прийшов записатися в перший клас.

— То ти прийшов записуватись і з першого ж разу перелякав нас своїм вчинком? Адже, коли б ти впав з карниза другого поверху на землю, то поламав би собі ноги. А я директор школи і відповідаю за все, що тут відбувається. Га, як ти думаєш?

— Я більше не буду, дядю, — жваво відповів я і хотів був відразу розповісти яку-небудь цікаву історію, які я сам вигадував, але директор тут же спинив мене. І добре зробив, бо коли я починаю говорити, то язик мій нагадує вітряний млинок, у якого під час великого вітру зіпсувалось гальмо. Коли мати, буває, почне мене розпитувати, де я був або чого в мене подерті штани чи подряпане обличчя, то їй доводиться вислухувати довжелезні оповідання про небувалі й неможливі пригоди. До того ж коли я розповідаю щось, то обов’язково розмахую руками, вихиляюся всім тілом, а на обличчі моєму з’являються такі гримаси, що мати широко розкриває очі з подиву, махає на мене рукою і звичайно каже:

– І де ти навчився таке молоти?

Але, слово честі, я ніколи не брешу, а говорю тільки те, що думаю.

Все-таки мені сподобалося в школі. Зі мною тут говорили, як з дорослим, і не тільки не тягали за вуха, а й не лаяли за мій вчинок.

В мого приятеля Юрчика Волошина, що живе в сусідському дворі, батьки дуже освічені: мати лікарка, а батько інженер. Вони ніколи не лають Юрчика, а моя мати малописьменна, то мені перепадає частенько. Все-таки краще, коли люди освічені. Особливо неприємно, коли директор школи викликає матір і скаржиться їй на мене. У першому класі це бувало не раз. Та ще й тепер буває, хоч я вже закінчую третій клас і з усієї сили намагаюся не робити нічого недозволеного. Та це не так легко. Ось, наприклад, нещодавно трапилась така пригода… Здавалося б, зовсім дрібниця, а що мені довелося перетерпіти через неї!..

Я і Юрчик рішали задачі з арифметики. Ми сидимо на останній парті. Я спитав рішення в Юрчика й нудьгував, не знаючи, до чого докласти рук. Вчительці я сказав, що вже вирішив задачу, інакше вона дала б мені ще одну. А вчителькою у нас Марина Пилипівна, дуже стара жінка. Це вона тоді, під час мого першого відвідання школи, коли я видирав гороб’ячі гнізда, просила відпустити мене. Зараз вона щось писала в класному журналі й мало звертала уваги на клас. Ну, то я собі сиджу і нічого поганого не роблю. Мені тепер треба поводитись дуже добре, бо вчора мене і ще двох учнів впіймали на тому, що ми замість школи три дні ходили на ковзанку, яка на стадіоні «Динамо». Це я підговорив їх піти зі мною: Гришу Мірошниченка з нашого класу і ще одного учня з четвертого класу. Я тягнув з собою і Юрчика. Але він відповів:

— Я не піду і не хочу, щоб ти теж ішов туди.

— А я хочу… — сказав я.

— Сашко, — тихо промовив тоді Юрчик, — нащо це здалося тобі? Завжди ти накоїш дурниць, а тоді сам каєшся…

— Зовсім не каюся…

— Значить, у тебе дірява пам’ять.

— У самого в тебе дірява.

— Нехай і дірява, а не ходи на стадіон, коли треба бути в школі.

— А то що буде?

— Тоді побачиш…

Але мене вже охопило завзяття.

Юрчик завжди був проти моїх витівок, завжди намагався стримати мене і лаяв, коли я не слухався. І хоч він був кращим моїм приятелем, я, звичайно, мало слухався його порад. Так сталося і на цей раз.

На стадіоні нам було дуже весело. Ми брали напрокат ковзани і вчилися ковзатися. Це було так захоплююче, що ми замість школи ходили на ковзанку три дні вряд, аж поки нас не застукала там мати учня з четвертого класу. І як вона догадалася піти на стадіон?.. Ну, звичайно, відразу про це довідались директор і класний керівник. Взнали навіть про те, що я підмовляв хлопців. Тепер мені треба було чекати чогось дуже неприємного. Через це я й сидів після того на уроках дуже тихо і з усієї сили намагався не робити нічого не дозволеного.

Ну ось, сиджу я тихо, коли це щось лусь мене по носі, і по зошиту моєму покотилась невеличка хлібна кулька. Це було здорово — влучити в самий ніс! Хто б це міг?

Я повів очима по класу. Всі сиділи, нахилившись над своїми зошитами. Тільки одна дівчинка, Женя, на першій парті нахилилась занадто низько й одним оком стежила за мною. А обличчя в неї аж почервоніло з напруження: так вона старалася, щоб не зареготати! Це була найменша в класі дівчинка. Вона завжди ходила з величезним рожевим бантом у білявих кісках і сміялася так дзвінко, що здавалося, наче до класу влетіло раптом з півдесятка синиць. Обличчя її завжди було в плямах синього чорнила або зеленки. Вона не вміла тримати себе на уроках, завжди розмовляла або сміялась і дуже погано вчилась. Ну, звичайно, це вона, а не хто інший, кинула в мене кульку.

Дочекавшись, коли вона перестала стежити за мною, я скачав з хліба кульку завбільшки з волоський горіх і непомітно шпурнув у Женю. Кулька влучила їй якраз у бант, підстрибнула вгору і впала на стіл до Марини Пилипівни, залишивши після себе чорнильний слід у журналі, в якому щось писала Марина Пилипівна. Женя пирснула, давлячись сміхом. Вчителька взяла кульку, оглянула її і поклала біля себе на столі. Вона навіть не промовила нічого, а знову нахилилась над столом і продовжувала писати, наче нічого й не сталося.

Я думав, що на цьому все й закінчиться. Пролунав дзвоник, ...