Читать онлайн «Кав’ярня на розі»

Автор Сайко Оксана

Оксана САЙКО

КАВ’ЯРНЯ НА РОЗІ

I

Цього чоловіка привів із собою дощ, який не вщухав уже кілька днів поспіль. Інакше він, можливо, ніколи б не переступив поріг нашої кав’ярні. Непримітна, скромна, трохи вигоріла від сонця вивіска у завулку між старих брукованих вулиць навряд чи привернула б його увагу. Вона майже ніколи не приваблювала чужинців, які опинялися у нашому місті через певні обставини й шукали кав’ярень із яскравими, але часто й безглуздими назвами (такими, приміром, як «Райське їдло» чи «П’яте колесо»), розташованих здебільшого на центральній площі міста. Відвідувачів ще не було, і, сидячи за лядою, я читала книжку, яку знайшла у дядьковій бібліотеці. Дощ стукотів по даху і ринві, тому я не почула теленькання дзвіночка на вхідних дверях. Якийсь час гість роззирався довкола, переминаючись з ноги на ногу, немов зважуючи, чи потрапив туди, куди сподівався, чи почуватиметься тут затишно й безпечно, чи варто взагалі заходити, чи ліпше обернутись і просто піти геть. З його капелюха й плаща стікали великі краплі. Він мав змучений і безпорадний вигляд, ніби щось завдало йому прикрості. У руках тримав пузату старомодну течку брунатного кольору.

Цього відвідувача я бачила вперше і, схоже, він був не з нашого міста. Не знаю, чому в мене склалося таке враження. Він був трохи дивний, не такий, як тутешні мешканці, поводився невпевнено й насторожено. «Мабуть, дядькові Романові буде приємно, коли він дізнається, що до нашої кав’ярні завітав чужинець», — промайнула у мене думка.

— Ви чогось хотіли, пане? — запитала його я.

— Так, можливо, — пробурмотів чоловік, — якщо у вас є якийсь гарячий напій…

— Звичайно, є, — жваво відказала я.  — Є кава і чай. А може, бажаєте юшки?

— Мені горнятко кави, — попрохав він, сідаючи на високий стілець біля ляди. З капелюха досі крапало, та чоловік не знімав його.

Мабуть, саме старомодний капелюх, що мав би додати йому галантності, елегантності чи навіть оригінальності, натомість робив його диваком. Такі капелюхи носили років зо тридцять-сорок тому. Мені доводилося бачити їх на старих світлинах.

На вигляд чоловікові було ледь за сорок, хоч я не завжди правильно визначаю вік старших людей. Він мовчки спостерігав, як я готую каву по-турецьки, і час від часу голосно шморгав носом, ніби мав нежить.

— Ці ваші безконечні дощі… Тут стільки вологості… Це шкодить легеням і дихальним шляхам загалом… — тихо проказав він.  — Так і до застуди недалеко…

— А ви лікар? — запитала я. Не з цікавості, а просто, щоби підтримати розмову. Я не надто любила, коли до кав’ярні навідувалися мовчуни — вони завжди навіювали тривогу. Мені подобалися люди відкриті, балакучі, котрі могли верзти будь-які дурниці, бо це анітрохи не заважало, а, навпаки, веселило. Принаймні я не почувалася самотньою.

— Ні, — заперечив чоловік, — я не лікар.

— Може, гаряча кава вам і справді трохи допоможе. Ви хоч зігрієтеся, — сказала я і подала йому горнятко.

— Дивно, — проказав він, радше до себе, аніж до мене, голосно сьорбнувши, — у цьому місті запах кави відчутно найкраще. Навіть у такий дощ, який начебто поглинає всі аромати. Жодне місто так не пахне…