Читать онлайн «Московська воша»
Автор Симон Петлюра
Симон Петлюра
Московська воша. оповідання дядька Семена про те, як московські воші їдять Україну та що з ними треба робити
Документ доби
Урочисті святкування 40-ліття з дня смерти Головного Отамана й Голови Директорії, Симона Петлюри, що відбулися в Парижі й по всьому світі, де перебувають українські вигнанці, підсунули думку — удоступнити широкому загалові останню працю Покійного Голови Держави, що носить вимовний та завжди актуальний наголовок: «Московська воша». На цьому місці належиться від Видавництва й всіх читачів подяка інженеру М. Шумицькому, що дав до використання перевірений Автором примірник машинопису.
«Московська воша» написана, чи закінчена, напередодні смерти Головного Отамана — в 1925 р. Проте немає найменшого сумніву, що була вона задумана дещо раніше й використані в ній дані про стан в Україні з попередніх років. Симон Петлюра, опинившись на вигнанні, весь час уважав побут поза межами України тимчасовим. Тож він пильно слідкував за подіями на Рідних Землях і до самої смерти не припиняв зв'язку з поневоленим народом, не припиняв зв'язку з підпіллям. І саме для підпілля і підпільної боротьби була приготована й «Московська воша».
Цей твір — це документ часу. Автор дає докладні дані про стан на Рідних Землях в різних ділянках на той час. Але найцінніше в творі — популярний виклад історії Української Революції, розпачливої боротьби Української Армії, гарячкових заходів Уряду УHP, пороблених помилок.
Будучи документом часу, «Московська воша» є також документом про С. Петлюру. Вона доводить, як виразно він бачив національний момент в Революції, як глибоко заглянув він у її суть: змагання між українською і московською націями. З'ясування саме цього моменту залишає пекучу актуальність брошурі, не зважаючи на те, що за 40 років від часу її написання, різні дані перестали бути актуальними. Суть московсько-української війни, суть наших Визвольних Змагань, як вона з'ясована в брошурі, не перестала бути актуальною. Вона не змінилася, як і не змінилася потреба боротьби, хоч змінилися методи.
ВИДАВНИЦТВО
Передмова
Дядько Семен і дядько Лаврін погнали на ніч пасти коней. Стриножили їм ноги й пустили на луки. Самі ж, запаливши люльки, посідали одпочити.
Слово за словом зав'язалася розмова між ними.Дядько Лаврін скаржився на лихе життя.
— Не знаю, що й робити: як той «продналог» платити? Де я візьму грошей, щоб не приїхали описувати? А як не заплатю, небезпремінно прийдуть з повіта міліціонери і все, що в хаті, заберуть. Уже не тільки скотину забирають, а і жіноче шмаття та чоботи здирають. Чув, що в сусідньому селі минулого тижня вони виробляли?
— А, чув, — одповів дядько Семен, — а через хвилину додав: — 3 «продналогом» якось то буде. Я трохи позичу, може й інші сусіди допоможуть, та якось до біди й не допустимо.
— Спасибі тобі, куме, за допомогу. Повік не забуду її, — одказав Лаврін і замовк. Його зворушила обіцянка Семена. Почував він в душі ширу подяку кумові, бо знав, що як вже Семен що скаже, то слова свого додержить. Хотілось йому сказати більше, та не міг: хвилювався і радів, що кум допоможе, що чобіт міліціонери не здеруть з ніг і що жінчине шмаття — яке не яке, а все ж шмаття, — не продадуть з молотка. Ото ж Лаврін, думаючи про чоботи свої та про слова Семена, не міг говорити. Він мовчав, мовчав і Семен, бо мав багато роботи з своєю люлькою, що все чогось гасла. Семен запалював її кілька разів, пахтів, нарешті таки розпалив її, як слід, здавалось, не про що й не думав, як про свою люльку. А проте обоє думали про одне. Стало тяжко жити, життя дошкуляло, смикало, поневірялось над людьми. Глузувало ніби над ними. Глузувало жорстоко, не по-людському. Люди не розуміли, звідки взялася біда, коли скінчиться і за що до них причепилася.
