Битва королів

Джордж Р.Р. Мартін

Гра престолів

Присвячую Джону і Гейл, з якими ми з’їли пуд меду й м’яса

Пролог

Хвіст комети простягнувся у світанковій високості, як червоний розтин, що кривавився понад стрімчаками Драконстону, наче рана в рожево-багряному небі.

Мейстер стояв на незахищеному од вітру балконі в своїх покоях. Саме сюди після довгої подорожі зліталися круки. Обабіч мейстра стриміли загиджені круками химери — дебелі, дванадцять футів заввишки,— триголовий пес і крилатий дракон, двійко з цілої тисячі, що нависали над стінами стародавньої кріпості. Коли мейстер уперше прибув на Драконстон, це військо кам’яних обмар викликало у нього тривогу, але з плином років він звик до них. Тепер він бачив у них старих друзів. І зараз усі троє з поганими передчуттями вдивлялися в небо.

Мейстер не вірив у прикмети. А проте... хай який уже Кресен старий, а зроду ще не бачив комети і вполовину такої яскравої, а тим паче такого кольору — жахливої барви крові, полум’я й сонячного заходу. Цікаво, думав він, чи бачили таку комету химери? Вони стояли тут задовго до нього і стоятимуть іще стільки ж, коли його не стане. Якби ж то кам’яні язики знали мову...

«Які дурниці! — прихилився він до зубчастої стіни, пальцями торкнувшись шорсткого чорного каменю; унизу в мури билося море.— Балакучі химери й небесні пророцтва! Я — стара здитиніла руїна». Невже так важко надбана життєва мудрість полишила його разом зі здоров’ям і міццю? Він-бо мейстер, навчений і окований у Цитаделі Старгорода. До чого ж він дожився, що забобони опосіли його, так наче він — неосвічений наймит?

Та однак... однак... комета вже палає навіть удень, коли позаду замку з гарячих джерел Драконстону здіймається світло-сіра пара, а вчора зранку білий крук приніс звістку з самої Цитаделі — давноочікувану, але від того не менш застрашливу звістку про кінець літа. Знаки, знаки. Забагато їх, щоб відмахнутися. «Що все це означає?» — хотілося крикнути Кресену.

— Мейстре Кресене, у нас гості,— тихо мовив Пілос, несамохіть утручаючись у похмурі роздуми колеги. Знав би він, які нісенітниці у Кресена в голові, він би голосу не стишував.— Королівна хоче подивитися на білого крука...— (Чемний Пілос вживав титул «королівна», адже тепер її лорд-батько — король. Король димної скелі у велетенському солоному морі, а проте король).— З нею блазень.

Тримаючи руку на крилатому драконі, щоб не заточитися, старий відвернувся од світанкового неба.

— Допоможи мені сісти в крісло та проведи їх до мене.

Узявши його за руку, Пілос завів його в кімнату. Замолоду Кресен був моторний, але зараз уже близилися його вісімдесяті іменини, тож у ногах не лишилося ні моці, ні твердості. Два роки тому він упав і зламав стегно, яке так до кінця і не зрослося. Минулоріч, коли він захворів, Цитадель прислала зі Старгорода Пілоса (буквально за кілька днів до того, як лорд Станіс закрив в’їзд на острів), щоб той, як було сказано, допомагав йому в трудах, але Кресен розумів, що до чого. Пілос заступить його, коли він помре. Він був і не від того. Хтось має посісти його місце, і це станеться раніше, ніж йому б хотілося...

Він дозволив парубкові всадовити себе за книжки й папери.

— Ходи приведи її. Нечемно змушувати леді чекати,— помахав він рукою у кволому вияві поспіху людини, давно не здатної на поспіх. Шкіра в Кресена була зморшкувата й плямиста, і така тонка, що під нею проступало павутиння вен і обриси кісток. А як вони тремтять тепер, оці руки, що колись були впевнені та спритні!..

Коли Пілос повернувся, з ним увійшла дівчинка, як завжди сором’язлива. За нею, причовгом і підстрибом, на свій чудернацький манір ходити боком, ступав блазень. На голові він мав пародію на шолом, змайстровану зі старого бляшаного відра, на верхівці якого красувалися оленячі роги, обвішані бубонцями. З кожним хистким кроком бубонці брязкотіли, кожен на свій лад: дзень-дзелень-бім-бам-бом-брязь-брязь-брязь.

— Хто завітав до нас так раненько, Пілосе? — запитав Кресен.

— Це ми з Картатим,— кліпнули до нього безхитрісні блакитні очі. На жаль, обличчя було не з вродливих. Дитина мала батькове квадратне підборіддя і материні кумедні вуха, це якщо не зважати на її власні вади — наслідки сіролуски, яка мало не забрала її ще в колисці. Половина щоки і шия в дівчинки були ригідні й мертві, а шкіра — потріскана і злущена, в чорних і сірих цятках, на дотик холодна як камінь.— Пілос каже, нам можна подивитися на білого крука.

— Звісно, можна,— озвався Кресен. Так наче він міг би їй відмовити! Свого часу їй відмовляли занадто часто. Звали її Ширін. Наступних іменин їй має виповнитися всього десять років, але з усіх дітей, що бачив на своєму віку мейстер Кресен, ця — найсумніша. «її сум — то моя ганьба,— подумав старий,— ще одне свідчення мого провалу».— Мейстре Пілосе, зробіть мені ласку і принесіть з гайворонника пташку для леді Ширін.

— Залюбки.

Пілос, увічливий юнак років двадцяти п’ятьох, не більше, був серйозний, як шістдесятирічний. Якби ж то він мав веселу вдачу, мав у собі трохи життя! Ось чого тут бракує найбільше. Похмурі місця вимагають веселощів, а не серйозності, а Драконстон похмурий безперечно — самотня цитадель серед вільготного відлюддя, оточена штормами й сіллю, в тіні курної гори. Мейстер їде туди, куди його посилають, тож дванадцять років тому Кресен приїхав сюди зі своїм лордом і відтоді служив тут, і служив чесно. Але він так і не полюбив Драконстону, ніколи не почувався тут удома. Останнім часом, збудившись від бентежних снів, у яких його тривожила червона жінка, часто він не міг згадати, де ж він є.

Обернувши картато-строкате обличчя, блазень дивився, як Пілос подерся крутими залізними східцями в гайворонник. Цей рух Картатого відізвався дзвоном.

— На дні морському у птахів замість пір’я — луска,— зронив він, брязкаючи бубонцями.— Знаю, знаю, о-о-о!

Навіть як на блазня, Картатий був жалюгідний. Мабуть, колись його дотепи й викликали вибухи реготу, але море забрало в нього цей дар, і з ним — половину розуму, а пам’ять — так і цілком. Огрядний і тихий, він часто сіпався і тремтів, а балакав здебільшого незв’язно. Тепер з його жартів сміялася тільки дівчинка, і лише їй було небайдуже, живий він чи мертвий.

Бридка дівчинка, зажурений блазень і мейстер — отака трійця... кого таке не розчулить!

— Посидь зі мною, дитино,— кивнув Кресен, прикликаючи дівчинку.— Рано ти прийшла в гості, щойно благословилося на світ. Ти б іще мала ніжитись у ліжку.

— Мені наснився поганий сон,— пояснила Ширін.— Про драконів. Вони злетілися й хотіли мене з’їсти.

Скільки мейстер Кресен пам’ятав, дівчинку мучили кошмари.

— Ми про це вже говорили,— мовив він м’яко.— Дракони не можуть ожити. Вони вирізьблені з каменю, дитино. За давніх часів наш острів був найзахіднішою заставою великого фрігольду Валірії. Саме валірійці збудували цитадель — вони знали секрети різьбярства, втрачені в наші часи. У замках на розі, де сходяться дві стіни, для захисту будуються вежі. От валірійці й звели їх у вигляді драконів, щоб здавалися застрашливішими, а на мурах замість простих зубців вирізьбили тисячі химер,— узяв мейстер маленьку рожеву ручку своєю кволою плямистою долонею і лагідно стиснув.— Отож, як бачиш, нема чого боятися.

Але Ширін це не переконало.

— А як же ота штука в небі? Далла з Матрісою розмовляли біля джерела, і Далла сказала, що чула, як червона жінка говорила мамі, що це подих дракона. А якщо дракони дихають, хіба це не значить, що вони оживають?

«Червона жінка,— зітхнув мейстер Кресен.— Хіба не досить, що вона своїми нісенітницями задурила голову матері, то ще потрібно отруювати сон дочки?» Слід буде суворо побалакати з Даллою, щоб таких пліток не поширювала.

— Ота штука в небі — це комета, люба дитино. Хвостата зірка, загублена в небесах. Скоро вона щезне, і за нашого життя ніхто її більше не побачить. Ось почекай.

Ширін хоробро кивнула.

— Мама каже, що білий крук означає: літу кінець.

— Так і є, міледі. Білі круки прилітають тільки з Цитаделі,— Кресен торкнувся пальцями ланцюга на шиї, всі ланки на якому були викувані з різного металу, символізуючи різні науки; це був мейстерський ланцюг, знак його ордену. В гордині юності Кресен легко носив його, а от зараз він здавався важким, а метал холодив шкіру.— Вони більші за інших і розумніші — їх розводять для того, щоб розносити найважливіші звістки. Цей крук прилетів повідомити, що збирався конклав, він розглянув зведення, підготовлені мейстрами по всьому королівству, й оголосив, що довге літо врешті закінчилося. Тривало воно десять років, два місяці й шістнадцять днів, це найдовше літо на нашій пам’яті.

— То тепер стане холодно? — Ширін була літньою дитиною, яка не спізнала справжнього холоду.

— З часом,— озвався Кресен.— Якщо боги будуть милостиві, вони дарують нам теплу осінь і рясні врожаї, щоб підготуватися до прийдешньої зими.

Серед простолюду подейкують, що довге літо означає ще довшу зиму, але мейстер не бачив сенсу залякувати дитину цими байками.

Тут брязнув своїми дзвіночками Картатий.

— Під водою завжди літо,— співучо мовив він.— Мо ...

Быстрая навигация назад: Ctrl+←, вперед Ctrl+→