Тінь сови

Роман Скиба

Тінь сови

Макові свічі

ДРАКОН

Зачепившись за місячні стіни,

Розколовши озерний граніт,

Я востаннє народжений з піни,

Вилітаю у гаснучий світ.

Мчать під крилами Йорки й Камчатки.

Сяють зціплені ікла мої.

Є у світу чотири початки.

Є у світу чотири краї...

Вітер пестить мої блискавиці.

Липне світло до ваших зіниць.

От і все, мої судді і вбивці,

Якщо хочете, падайте ниць.

* * *

І. Ш.

Я маленький – мені не пишеться.

Ти велика – у тебе небо.

Нас чекає собака Вишенька.

Нам поплакати трішки треба.

Стільки в ночах всього намішано.

Слимачок наш ховає ріжки.

Нам не страшно - нам просто місячно.

Нам поплакати треба трішки.

* * *

Ну от і все. Вона приходить знову.

І мовчки пальці в кучері кладе.

– Твій білий кінь стоптав земну основу.

– Твій чорний кінь примчав тебе в ніде.

А далі ніч. А далі буде просто.

Вбіжить Овлур і звернеться на "Ви".

І буде дощ. І буде час і простір.

І довгий шлях під крилами сови.

* * *

Очі в них криваві, як неділя.

Ночі їхні білі і гніді.

Коні потойбічного весілля,

Купані на зоряній воді.

Перший кінь упав на краї світу,

Другий кінь упав на краї дня.

Третій кінь пішов топтати вітер.

П'єте воду, – згадуйте коня.

Там де тіні келихами дзвонять

В небо оливкове від олив,

Сивий циган, звихнутий на конях,

На останок стайню запалив.

* * *

С. М.

А я все ходжу, ходжу по дощах.

Старий острожник з вічною клюкою.

Колись і Вам явлюся при свічах.

І розкажу про все, чого не скоїв.

Ще дзвонить дзвін.Ще славиться цей світ.

Іще дрижить печаль його бездонна.

І п'є бокал за сотні ваших літ.

Кульгавий привид п'яного Війона.

Вас не лякає сива-сива тінь,

І чорна кров, запечена на скроні...

Хай буде так. У вічності. Амінь.

Допоки степом ходять білі коні.

* * *

У ліхтарях скінчилася весна...

Оце і називається згасання.

Я перший раз лишився без вікна.

Моя печаль у Всесвіті остання...

"А далі ж як?" – спитаю в тишини.

Вона озветься хриплою струною.

На звук не дочекається луни.

І лишиться до ранку тишиною...

* * *

Він же знає, знає Місяченько.

Бо на те він – Місяць, а не хтось.

Всіх, кому було недалеченько.

Всіх, кому дійти не довелось.

Він же знає. Знає та не каже.

Лиш на схилі Чорної ріки

Білим потом, білим потом маже

Лики звірів, виючих в роки...

І щоніч, закутавшись у славу,

Крізь усе князівство степове,

Він кудись на вічну переправу

Жеребця каурого зове...

Ну а потім язиком собачим

Хлебче кров з осикових сердець.

Ні. Мабуть не все іще він бачив...

Бо не йде каурий жеребець.

ТРИПТИХ З НОВЕЛИ "ПОЛУДЕНЬ"

* * *

І здригнеться гілля,

І зустрінуться два силуети.

І пропащій сові

Перед летом заниє крило.

Ось Вам, люди, земля.

Ось Вам піни далекої Лети.

Ви ще трішки живі.

Ще мале вербеня не цвіло.

Білий світ – на шматки.

Чорний Всесвіт – на білі комети.

Щоб у теплій траві

Ваші зрошені стопи звело.

Хай спливуться віки.

Хай зустрінуться два силуети.

Ще не пах деревій.

Ще мале вербеня не цвіло...

*

Розсувається час.

Розсуваються пізні тумани.

Море. Бриз. І пісок,

Що зсипається з білих долонь.

Що світилам до Вас?

Все на світі триває і тане.

І зліта волосок,

Зачепивщись за чорний вогонь.

Йде від моря дівча.

І всміхається: "Янчику, де ти?"

І ятриться прибій,

І втонути сонцям не дає.

Ось вам, люди, свіча.

Хай зустрінуться два силуети.

Хай з-під Ваших, з-під вій

Занебесніє небо моє...

*

Зорям важко самим,

Адже зорі до болю осінні.

Вже на диких вітрах

Доіскрилось у ріках вино.

Скоро згаснемо ми.

І завихряться зоряні тіні...

Хай повториться страх.

Хай повториться все від основ.

Білий світ – на шматки.

Чорний Всесвіт – на білі комети.

Ви ще трішки живі,

Це було вже, було вже. Було...

Хай спливуться віки.

Хай зустрінуться два силуети.

І пропащій сові

Перед летом заниє крило...

* * *

Гітара зав'яне

На першій струні.

І пирснуть у вічі

Три чорних тюльпани

На жовтім вікні.

І макові свічі.

Розсунуться штори –

Така вже пора.

Прочиняться двері...

І скрипне величність

Старого пера

По сивім папері.

Хай відблиски літер

І вихори свіч

Хтось грає по нотах...

Оранжевий вітер

Остудить за ніч

Мій маковий гнотик.

ПІСЕНЬКА

Я вернувся туди.

В мій ожиновий дощ.

Повен космос води.

Ви одна серед площ.

Просто вечір такий...

Просто осінь і все...

Ліхтарі-нічники

Похилили шосе.

Повен космос води.

Сутінь сяючих товщ.

Ось вам – пес-крокодил...

Ось Вам – я. Ось вам – дощ...

Жук по ринві повзе.

Просто жук, без прикрас.

Нам сьогодні везе –

Просто час такий, час.

БАЛАДА ПРО ЧОРНОГО ПСА

"Гой, Маріє, Марієчко,

Я вже скоро прийду..."

Покотилося пір'ячко

По осіннім меду.

Захрустіли під стопами

Жовті душі гаїв.

"Навіть дим над окопами

Пахне тілом твоїм..."

Виноградне сузір'ячко

Опаде в лободу.

"Ти не думай, Марієчко,–

Як сказав, то прийду..."

...І зачалась над простинню

Сива тінь кажана.

Злиплась темрява з осінню.

Заридала жона.

Домовик її змучений

Кинув хату мести.

Розметав її кучері

На старенькі листи.

...Жовті свічі засвічені

Тьма стійка, як вино.

Вчуй між віщої ніченьки

Легкий стук у вікно.

Гой, Маріє, Марієчко,

"Гой, Марієчко, Ма..." –

А на згаслім подвір'ячку

Тільки пес та пітьма.

Ясени посходилися,

Місяченько зачах.

Пес в лице її дивиться

В нього вогко в очах.

"Ти змінилась, Марієчко,

Я, напевно, також..."

Покотилося пір'ячко –

Тілом вдарила дрож.

Дві зірчини скотилися.

Аж у серці луна.

Пес в лице її дивиться.

І регоче вона.

...Між хатами безокими

Заблукаєш в дощах.

Йтимуть роки за роками

У собачих очах.

Гой, Маріє, Марієчко,

Розпливуться листи.

І закотиться пір'ячко

В захурдельні світи.

Будуть свічі засвічені,

І нікого – ніде...

Не тремти – це лиш ніченька.

Як сказав – то прийде...

Смереки над Стіксом

* * *

А ти й не бачиш – я стою за шторою.

Мене нема уже четвертий день.

А над твоєю свічечкою хворою

Глухий годинник кашляє і йде.

Ялинка наша мружиться до місяця.

Літає в сні наш добрий древній кіт.

У цій кімнаті Всесвіт не уміститься.

Навряд чи в ній уміститься і світ.

Згасають тіні. То твій Ангел дмухає.

То замерзають Ельмові огні.

Іде годинник. Сніг іде. Ти слухаєш?

Мене немає. Холодно мені...

* * *

Ти так хотіла бачити смереки...

Леся Українка

Полетимо. Ходи, мала, ходи.

Полетимо. Не все ж у світі тлінне.

Каратами Різдвяної звізди.

Горить чиєсь зображення настінне...

Полетимо. У білу круговерть.

Ти ж так колись хотіла політати.

Хай місяць, переповнений ущерть,

Прикинеться стрибайчиком вухатим...

Твої смереки стануть на рядно,

І залунає інеєвим блиском

Те сиве щастя, що тобі дано –

У перший раз побачити їх близько...

* * *

Білий дощ паде, білий дощ.

На Сатурн паде, на Сатурн.

...

Быстрая навигация назад: Ctrl+←, вперед Ctrl+→