Читать онлайн "Дикі володарі"

Автор Владимир Пузий

  • Стандартные настройки
  • Aa
    РАЗМЕР ШРИФТА
  • РЕЖИМ

Володимир Арєнєв

ДИКІ ВОЛОДАРІ

МИ ЛЮДИКИ

Історія перша:

Листоноша в Чарівній долині

Омоль. Коли виросту, обов’язково буду листоношею.

Стражник. Ха-ха-ха! Листоношею! У дощ і спеку бігати від будинку до будинку і розносити листи багатим і бідним. Нічого казати, приємне заняття!

Омоль. Чому ти смієшся? Це найкраща робота на світі!

Рабіндранат Тагор. Пошта

1. — Щось ви сьогодні пізно, — пробурчав Тірхад.

Він оглянув мене від голови до ніг, осудливо піджав губи й кашлянув:

— Н-да, пізненько. Пані Джессіка й так мені всі вуха прогуділа… — старий зробив паузу, потім додав: — Тільки їй про це не кажіть. Образиться. Та й ні до чого.

Я кивнув, погоджуючись.

— Ну, чи не знайдеться чогось новенького? — тепер, коли обурення із приводу затримки пролунало, Тірхад визнав за можливе перейти до ритуальних фраз.

— Зараз подивимося, — в тон йому відповів я. — Думаю, щось таки відшукається.

Але сьогодні щиро дотримуватися правил гри не вдавалося — і старий, схоже, це помітив. Він звів до перенісся сиві брови:

— Бачу, хлопче, у вас не все гаразд. Ви чимось засмучені. Чи не запізненням, га? Не бійтеся, ніхто не скаржитиметься. Ми ж розуміємо…

«Нічого вони, звичайно, не розуміють — звідки? І, напевно, ніколи вже й не зрозуміють».

— Спасибі, пане Тірхаде. Ви завжди дуже добре ставились до мене. Справді, не хотілося б, щоб головний довідався. Можуть позбавити преміальних… ну, не мені вам розповідати. А для мене преміальні означають дуже багато…

— Пам’ятаю, пам’ятаю, — перебив мене старий. — Аякже, пригадую — ви розповідали про цю вашу… як там її? Розалінду, так?

— Мою дружину звуть Розалія, пане Тірхаде, — обережно виправив я.

— Звичайно. Саме так її і звуть. Пам’ятаю, пам’ятаю, — він розсіяно постукав пальцями по набалдашнику ціпка. — Розалія. І ви мрієте про невеликий будиночок, може, навіть у нашій долинці. Мені здається, це чудова ідея. Розумна ідея — жити далеко від брудних міст, шумних машин, посеред природи. Знаєте, адже тут зовсім не погано. Я б навіть сказав, добре. Тільки пошта іноді запізнюється.

Я — як і слід було — почервонів і поправив ремінь сумки. Конверти всередині зашелестіли, і це відволікло старого від подальших просторікувань. Можливо, мені не слід було підганяти його, але інші, напевно, теж чекали й теж хвилювалися через затримку.

— Отже, подивимося, що тут у нас, — промовив я, розстібаючи сумку. Зрозуміло, листи й бандеролі в мене завжди складені так, щоб можна було легко знайти потрібне. Проте, я навмисно довго («передчуття — одне із задоволень») перебирав по черзі щільні прямокутники, невеликі коричневі згортки й сірі металеві коробочки. Тірхад глухо зітхнув, почухав негнучким пальцем волохату брову й переступив з ноги на ногу. На жаль, сьогодні я не міг «гратися» з ним довше — потрібно було поспішати до інших. Тому закінчив «пошуки» і витягнув із пачки два листи й бандероль.

— Ось, пане Тірхаде, — це, схоже, для вас.

Старий чіпко підхопив конверти, сховав під пахву згорток і кивнув:

— Спасибі, хлопче.

— Розпишіться отут.

Він поставив свої звичні закарлючки, я подякував, сховав ручку, бланк, застібнув сумку й подивився на годинник. Ого! Так швидко ми з ним ніколи не закінчували. «Не дратувати — це головне». Але таких, як він, тут півтора десятка. І всі чекають.

— З вашого дозволу, пане Тірхаде…

Старий занервував, його жовтуваті пальці завмерли, так і не надірвавши до кінця бандерольку:

— Як, ви вже йдете? Мені здавалося, вам насправді цікаво знати, що пише Сагон. І подивитися… ну ж бо — подивіться: ось так-так! Яка звірюга, ви тільки погляньте! Такі, напевно, водяться на великих глибинах, еге ж? На дуже великих глибинах. Не виключено, що подібні істоти науці навіть невідомі. Багатозуб Сагона — звучить, згодні? А що він пише? «Здрастуй, дорогий тато!»… Ну, це ми пропустимо, як завжди, «здоровий», «не хворію» — зрозуміло, що не хворіє, в нас у роду, слава Богу, хлюпиків не було. «Недавно відкрив новий вид глибоководних плазунів, Polidontia tyrhaddy…» Ні, як вам це подобається! Хлопчисько ще не увічнив своє ім’я, а вже…

Старий скрушно похитав головою.

— Ну, його ім’я увічнює хоча б те, що він відкрив нову тварину, — розважливо промовив я. — А те, що ваш син насамперед подбав про свого батька, ще раз підтверджує: хлопчик отримав гарне, правильне виховання. Втім, пане Тірхад, я сподіваюся, ми обговоримо з вами це трохи згодом. Зрозумійте, зараз мені слід бігти. Я б з величезним задоволенням залишився й по… поговорив з вами, але ви ж уявляєте, що зробить зі мною пані Джессіка, — (уф, мало не сказав «побалакав би»; добре, що не сказав).

— Уявляю, — хихикнув старий. — Гаразд, ідіть. І не засмучуйтеся, парубче, наступного разу я розповім вам, про що пише Сагон. Та й лист залишиться, так що…

— Дякую вам, дякую! — звичайно, перебивати Тірхада на півслові ризиковано, але в противному разі він міг базікати ще дуже довго. Мене це зовсім не влаштовувало.

Я вклонився й вийшов, прикривши за собою хвірточку. Скочив у велосипедне сідло й помчав (намагаючись зовні зберегти неквапливість і солідність: вони дуже не люблять поспіху) — помчав далі. Будиночки тут, у долині, розташовані на пристойній відстані один від одного, й тому доводиться користуватися велосипедом. Звичайно, можливість прокататися безлюдною курною дорогою, що поросла по боках густою травою й височенними деревами, мене більш ніж улаштовувала. Натискаєш на педалі, роздивляєшся по сторонах, радієш кожному птахові, об’їжджаєш жуків — відпочиваєш; благодать! Але сьогодні, на жаль, день не заладився із самого ранку.

…Ранок почався, загалом, непогано. Якщо не зважати на те, що будильник задзвонив на півгодини раніше. Ну, тепер-то я міг тільки завдячувати долі за це, але спочатку розлютився: лягати досипати вже не хотілося, а їхати на роботу було ще рано. Однак виїхав. Саме тоді все й почалося…

2. Спогади довелося перервати — з-за дерев вискочив пудель, схожий на сиву і неймовірно життєрадісну кульбабку. Кульбаба махнула хвостом, і я — вкотре — затамував подих, очікуючи, що вовна із хвоста зараз злетить парашутиками й полине геть, у траву, звідки й з’явилося це чудовисько. Але, звичайно, ніхто нікуди не полетів. Пудель, щоправда, майже добрався до моїх холош — я енергійніше запрацював ногами, намагаючись збільшити відстань між велосипедом і хижаком. Відстань не збільшувалася. Я б сказав, навіть навпаки.

Натомість віддалік з’явився будиночок пані Руслани — ми рушили до нього. Після хвилинного вагання (звір не відставав) я зважився й кілька разів подеренчав велосипедним дзвоником, повідомляючи, у якому тяжкому становищі перебуваю, і викликаючи підмогу. Пудель гавкотом підтвердив все вищезазначене. І знову спробував хапнути мене за холошу. Я вивернувся, втратив рівновагу, незграбно змахнув руками й звалився в куряву — під щасливе собаче співчуття й докірливе деренчання велосипеда. Сумка з листами, природно, виявилася у мене під боком, усередині хруснули коробочки бандеролей, щось надломилося.

«Проклятий пес!»

Загалом же Чорномор мені подобається. Він пес гарний, хоч і дещо навіжений. В цю гру ми з ним грали і раніше, хоча й набагато вдаліше; просто сьогодні день такий.

Поки я підводився й обтрушував одяг, пані Руслана нарешті почула, що на дорозі «щось» відбувається. Бабця вийшла зі свого улюбленого садка, стискаючи в одній руці кошичок з тюльпанами, а в іншій — великі жовтогарячі ножиці. Вона розсіяно роззирнулася, помітила мене й Чорномора, жбурнула кошичок на ослін й, із затиснутими в кулачку ножицями, помчала до нас. Тобто не помчала, звичайно, а швидко й енергійно зашаркала — це було межею бігових можливостей пані Руслани. Я подивився на ножиці й судорожно ковтнув слину, поправляючи сумку. Пудель, радісно гаркнувши, полетів до хазяйки. Я підняв велосипед і пішов за собакою.

— Безсоромний! — бабця зупинилася й вказала кінцями ножиців на звіра. — Як ти смів!

Чорномор загальмував із усього розгону, присідаючи на передні лапи — «кланяючись». Дрібний жовтий пил злетів у повітря, вкриваючи сиве старече волосся, робочий фартух і зморшкуваті руки.

— Перепрошуй-вибачайся! Однаково залишишся без обіду! — і, звертаючись уже до мене: — Здрастуйте! Щось ви сьогодні зовсім довго добиралися! Ми отут заждалися, ми всі! Але з Чорномором ви суворіше, далебі! Не можна так з ним, а то він зовсім розбалувався! Суворіше, кажу!

Пані Руслана трохи глухенька. У цьому лихо оточуючих. Старенькій здається, що, як і вона, ніхто навколо нічого не чує.

— Ага! — підтвердив я, — обов’язково! Намагаюся! Але Чорномор такий гарний собака, що…

— Що?! — вона змахнула ножицями; пес зайшовся в захопленому гавкоті.

— Кажу, постараюся!

— А-а-а!.. — протягла бабця. — Та вже постарайтеся! А то він на цьому тижні!..

Я поставив велосипед на стопор і почав розстібати сумку.

— Що це ви робите?! — підозріло запитала пані Руслана. — Га?!

— Пошта! — крикнув я, длубаючись у м’ятому вмісті сумки. Усе там нещадно перемішалося, тепер мимоволі доведеться довго шукати потрібні конверти й пакети. — Пошта для вас!

— І ви навіть не зайдете до мене покуштувати чаю з пелюстками троянди?! — недовірливо уточнила бабця. — ...