Читать онлайн «Не судилося»

Автор Михаил Старицкий

Високоповажному артистові

Миколі Карповичу Садовському

присвячує автор

ДІЙОВІ ЛЮДЕ:

Іван Андрійович Ляшенко - 60 літ, багатий пан, але зовсім простий; іначе говорить не може, як по-українськи.

Анна Петрівна - 40 літ, його жінка; закида часом по-українськи, моди ради.

Николай Степанович Бєлохвостов - кузен Ляшенчихи, З0 літ; фатуватий.

Зізі - дочка Ляшенків; манірне дівча, 13 літ.

Михайло - син їх, 22-х літ, студент; чистюк і джигун.

Павло Чубань - його товариш, 25 літ; уже лікар. Бідна одіж.

Жозефіна - швейцарка, учителька.

Катря Дзвонарівна - дівчина молода, селянка.

Горпина  Дзвонариха - її мати, недужа й слаба.

Дмитро  Ковбань - парубок, годованець Дзвонарів.

Пашка - подруга Катрі.

Степанида - покритка, п'яничка й плетуха.

Шльома - жид, орендар.

Харлампій - старий лакей.

Аннушка - покоївка; вертка на всі заставки.

Селяне, соцькі, парубки, дівчата, дворові.

Діється на правім березі Дніпра, з початку 60-х років.

Між 1-ю і 2-ю дією мина два тижні; між 2-ю і 3-ю - місяць; між 3-ю і 4-ю - два місяці.

ДІЯ ПЕРША

Панський садок. Наліво від слухачів - стіна офіцини; вікна й двері з ганком виходять в садок. Направо чверть кону впродовж огороджено барканом з хвірткою; за барканом - вулиця. Просто - доріжки, луговина, дерева; між дерев далі блищить став, а з-за його визира панський будинок.

Вихід  І

Михайло, розкішне по-українськи одягнений, лежить без жупана; далі на луговині Жозефіна і Зізі гуляють в м'яча.  

Михайло (курить сигару). Славно покачатись на траві після купання і затягтись сигарою! Чорт його зна, якось мене лінощі обсіли: сьогодні уже й до школи не пішов. (Потягається). Та з цією дрібнотою нудно й воловодитись... тільки Павло й зможе!

Голоси (за вікном).

Ос-са! Рос-са! Кос-са! Нос-са!

Павло (за вікном). Ну, тепер разом, швидче, не зупиняючись.

Голоси (за вікном). Оса! Роса! Коса! Носа!

Михайло. Товчи, товчи! А я полежу та поніжусь: тут у холодку так славно! Вітрець подиха; пахощами якимись тягне, - здається, липа розцвіла. Читати навіть не хочеться: отак би лежав, затопивши очі у те сине море блакиті, та зорив би за хмариною.

Зізі (здалека). Тібора! Тібора! Піль!!

Зізі. Ха-ха-ха-ха!! Пиль, пиль! Рви его, рви!

Жозефіна. Ві не рві!

Михайло. Не руш собаки! Лиши мені зараз!

Зізі. Так й послушала! Тибора, иси, иси! (Біга, тріпле платок, а собака рве).

Михайло. Лиши, кажу! А то встану та вуха намну!

Зізі. Попробуй! Я маме скажу! Мужик!

Михайло. Чекай же! (Устає).

(Зізі тіка; за нею спішить Жозефіна. ) 

Як розпустилась! Ну, я з матір'ю побалакаю про тебе! (Знов лягає).

Павло (з-за вікна). А це коло бича - обід, бачите? То вимовляється - р-р-р-р! Кажіть!

Голоси. Р-р-р-р! Р-р-р-р! Р-р-р-р!

Михайло. І не обридне йому? Уже я б такий, щоб і обідати, а він таки працює. Усе за ділом якимсь. На вулицю ледве затяг, та й то вже етнографії ради... А яка хороша Катря Дзвонарівна, таки просто і між паннами красунею була б, та й годі! Очі - карі, але глибокі, темні; а погляд - такий милий, лагідний, любий, що аж пронизує душу тихим променем... Тільки між брівок рисочка; вона надає і якусь думність личеньку, і якусь силу вдачі. Щось оце не було її; треба б довідатись через Пашку.