Читать онлайн «Елементал»

Автор Василь Шкляр

Василь Шкляр

Елементал

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2013

© Шкляр В. М. , 2012

© DepositPhotos. com / Fernando Cortes de pablo, обкладинка, 2013

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2006, 2013

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2013

ISBN 978-966-14-5324-0 (fb2)

Жодну з частин даного видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі

без письмового дозволу видавництва

Електронна версія створена за виданням:

Шкляр В.

Ш66 Елементал / Василь Шкляр.  – 2-ге вид.  – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2013. – 224 с.

ISBN 978-966-14-4815-4

Вояк Французького іноземного легіону дістав спеціальний наказ – урятувати Хеду, дочку чеченського генерала, від російських спецслужб. Він і сам прагнув цього ризикованого відрядження, адже до «гарячої точки» втекла його дівчина разом із тамтешнім командиром. Вояк знайде її там, де найменше сподівався… Але чим насправді було це завдання і якою була роль Хеди?

УДК 821. 161. 2

ББК 84. 4УКР

Любомирові Шкоруті, котрий викупив мене з неволі

Частина перша

1

Початок цієї темної історії я люблю називати витоками, бо вона й справді витікає із тієї надмірної дози джину, яку я дозволив собі у нашому полковому барі «Поглинач змій». Взагалі-то я п’ю нечасто, як і личить дикому гусакові, але іноді таки надолужую втрачене, особливо у стані глибокого смутку за справжнім борщем та нормальною жінкою. Саме так сталося і під ту веселу оказію, коли я «випустив джина із пляшки» і він підхопив мене у вихор зовсім непередбачуваних подій.

Але тоді, в барі, його видно було не скрізь, хоча стрейчева сукня Ніколь приховувала лише її найвразливішу плоть. Та цього виявилося достатньо, аби необачний бугай Марек порушив святе правило легіонера: «Ніколи не кажи зайвого». Видно, він уже хильнув не менше за мене, бо відразу, як тільки ми сіли за сусідній столик, так одвісив нижню губу, що на неї можна було почепити ковіньку.

Ніколь усміхалася до всіх і до всього. Ніколь цвіла і пахла – пахла дражливими парфумами і минулою ніччю. Її тішило це всуціль чоловіче товариство, це хмільне тирло, де зібралися до водопою самі жеребці, і вона всією собою вбирала їхні відверті погляди і від того ставала іще гарнішою, змінювалася на очах, як змінюється сумне дерево Молуккських островів під свіжим подихом ночі. Ніколь і сама без особливої сором’язливості позирала довкруж, і я навіть помітив, як її погляд зупинився на автоматі, який випльовував нам безкоштовні презервативи.

– А це правда, що вам заборонено одружуватися? – зі щирою цікавістю запитала вона.

– Авжеж, вісім років.

– Вісім ро-о-о-о-оків?

– Дрібниця, – сказав я.

.  – Почекаєш?

– Звичайно.  – Ніколь охоче приставала на будь-яку гру.  – Подумаєш, якихось вісім років. Мені не буде ще й тридцяти. А тобі?

– А мені буде… Ідеальний час для одруження.

– Ти чудо, – вона провела пальцями по моїй щоці. Ох, ця сластолюбна рука – млосно-лінива, трошки волога від збудження, але завжди певна себе.

Я знов приклався до склянки із джином, уже не відчуваючи гострого смаку ялівцю.

– А це правда, що ви їсте змій? – спитала вона.

– Брехня, – сказав я.  – Ми їмо жіночі серця. Чи принаймні бичачі яйця.

– О! – засміялась вона.  – А чим запиваєте?

– Дощем.

– Дощем? – Ніколь так сміялася, як сміються дуже щасливі або дурненькі жінки, що, власне, одне й те саме. Але вона й далі розквітала і пахла, як нічне дерево Молуккських островів, і всі зглядалися на нас; навіть тверезий бармен Сиріл уже вкотре показував мені великого пальця.

Отоді-то все й зіпсував Марек, бо від заздрощів бовкнув таке, що відразу видавало його постійну прописку.

– Де ти підчепив цю рябу кобилу? – спитав він російською і зморщив свою монголоїдну плескату мармизу.

Може, ще все обійшлося б, але, правду кажучи, я недолюблював цього пихатого москаля, до якого навіть не приставало лагідне ім’я Марек. Я вже знав, що він служив у Росії і під час якоїсь сутички порішив там свого взводного. Дійшло до того, казав Марек, що той надзюрив у кухоль і примушував його випити. Якщо так було насправді, то я нічого не маю проти, але все те мені видалося легендою, коли в Конґо цей гевал застрелив старого негра тільки за те, що той десь поцупив камуфльований комбез і перевдягнувся в нього.

А в барі мене найдужче взяло за живе те, що Ніколь не розуміла російської, проте відчула, що мова про неї, і любенько всміхнулася Марекові.

– У мене таке враження, що ти й сьогодні лигнув сечі, – стромив я шпильку в його болюче місце ...