Читать онлайн «Княз? Острозьк?»

Петро Кралюк, Ярослав Хаврук

Князі Острозькі

Передмова

Вагому роль в історії українських земель періоду Середньовіччя відіграла династія князів Острозьких. Саме вони після розпаду Київської Русі, а пізніше загибелі Галицько-Волинської держави виступили продовжувачами давньоруських політичних та культурних традицій. Особливо помітною роль Острозьких була в ХV – ХVІ ст. , коли Україна-Русь переживала складні часи, опинившись у лещатах великих геополітичних потуг – римо-католицької Європи та ісламського Сходу. У цих складних умовах предкам українців було непросто зберегти свою етнічну, культурну й пов’язану з ними конфесійну православну ідентичність. Чимало русинів-українців у той час покатоличилось, а також «потурчилось», «обусурманилось». І в тому, що вони все-таки змогли зберегтися як етнос зі своєю специфічною культурою, є чимала заслуга князів Острозьких.

На жаль, в українській історіографії ХІХ – ХХ ст. , в силу її «народництва», історія діяльності представників цієї князівської династії часто або ігнорувалася, або трактувалася тенденційно. Відомі історики народницького спрямування – Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш та Михайло Грушевський, загалом негативно трактуючи дії українських еліт, так само негативно оцінювали й діяння князів Острозьких; особливо це стосувалося одного з найвидатніших представників династії – Василя-Костянтина. При цьому слід зазначити, що жоден із цих істориків-народників не походив із соціальних низів, народних верств.

Як не дивно, але саме селянський син Іван Франко чи не вперше в українській модерній літературі дав високу оцінку князям Острозьким, зокрема Василю-Костянтину. Він зазначав, що «рід князів Острозьких відіграв дуже важливу роль в історії Південної Русі та історії Польщі XV—XVI в. », а князь Василь-Костянтин «був одним із головних двигачів національного життя…». Особливу увагу звертав Іван Франко на культурну діяльність князя, називаючи «славним князем у просвіті» і вказуючи на його значний внесок у справу культурного розвитку: «Він то зрозумів, що без просвіти Русь не може двинутись з упадку, і православіє не може остатись перед напором латинства. І ось він великим коштом завів у своїм місті Острозі вищу школу, або, як тоді звали, “академію”». Також Іван Франко звертав увагу на видану за гроші князя Острозьку Біблію, яку вважав однією з найвизначніших пам’яток нашої культури, а також на діяльність заснованої Василем-Костянтином Острозької друкарні, у якій було видано «багато дуже гарних книжок для науки народу і для оборони православ’я».

Ще один селянський син, Іван Огієнко, теж високо оцінив діяльність В. -К. Острозького.

В оглядовій книзі «Українська культура», написаній на початку наукового шляху, вчений зазначав: «Закладаються у нас нові огнища, що боронять рідну культуру і старо-батьківську віру од унії, а в місті Острозі, на чолі з незабутнім патріотою вкраїнським кн. В. К. Острожським (1526—1608) у другій половині ХVІ віку зароджується славна Академія Острожська. І коло цієї академії згуртувалися кращі сини України, її кращі наукові сили, що повели вперед і рідну літературу і рідну культуру». Далі Іван Огієнко вів мову про видання Острозької Біблії 1581 р. Він наголошував, що то була «…найперша друкована Біблія не тільки на сході слов’янства, але навіть серед всього слов’янського миру». Про книгодрукування в Острозі та Дермані за часів В. -К. Острозького Іван Огієнко пише і у своїй фундаментальній праці «Історія українського друкарства». Своєрідним завершенням студій ученого в галузі Острогіани стало монографічне дослідження «Князь Костянтин Острозький і його культурна праця», вперше видане 1958 р. у Вінніпезі (Канада). У ньому автор створив апологетичний образ В. -К. Острозького як захисника православ’я. Князя він називає «найбільшим сином України», «міцним і сміливим оборонцем, всежиттєвим опікуном і оборонцем Української Православної Церкви проти її запеклих ворогів». Іван Огієнко в цій роботі навіть дійшов висновку, що «можна спокійно сказати: усі українські магнати, взяті разом, не зробили стільки для України, скільки зробив сам князь Костянтин», а продовжувачами його справи вважав «Великого Богдана і Великого Петра Могилу».