Читать онлайн «Расмус-волоцюга»
Автор Астрид Линдгрен
Annotation
Повість відомої шведської письменниці Астрід Ліндґрен — надзвичайно зворушлива історія про хлопчика, котрий понад усе хотів мати родину і родинний затишок, він тікає з притулку й вирушає на пошуки щастя. Чимало чекає на нього пригод — приємних і не дуже. Та коли серце відкрите й щире, коли маєш вірного друга, можна перебороти всілякі труднощі й виплутатися з різних халеп.
Астрід Ліндрген
Розділ перший
Розділ другий
Розділ третій
Розділ четвертий
Розділ п’ятий
Розділ шостий
Розділ сьомий
Розділ восьмий
Розділ дев’ятий
Розділ десятий
Розділ одинадцятий
Розділ дванадцятий
Розділ тринадцятий
Розділ чотирнадцятий
notes
1
Астрід Ліндрген
Расмус-волоцюга
Розділ перший
Расмус сидів на липі, осідлавши свою улюблену розсоху, й думав про те, чого на світі хай би краще не було. Хоч би картоплі. Ні, картопля нехай буде, коли її з підливою подають на обід у неділю. Та коли вона з божої ласки росте на полі і її треба полоти — тоді хай би її не було. Без панни Шуліки теж можна обійтися. Бо це вона загадувала: «Завтра ми полотимем картоплю». Панна Шуліка казала «ми полотимем», але це не означало, що й вона йшла в поле. Де там! У полі біля картоплі цілий довгий спекотний день мозолилися Расмус, Гуннар, Великий Петер і решта хлопців. Та ще й дивились, як містечкові діти йшли повз них купатися на річку, пихаті, зарозумілі, — їх також хай би не було на світі!
Расмус сидів собі й прикидав, чого ще хай би краще не було, коли його роздуми урвав тихий голос ізнизу:
— Расмусе, ховайся! Шуліка йде.
Це з дверей дровітні застережливо вихилився писок Гуннара, і Расмус заквапився. Він подерся з розсохи вище по стовбуру, і коли панна Шуліка зупинилась перед дровітнею, його вже не видно було в гущавині липового листя.
І добре, бо панні Шуліці не подобалося, що хлопці сидять на деревах, мов пташенята, які ще не вбилися в пір’я, коли на них чекало стільки корисної праці.— Ти носиш дрова, Гуннаре?
Суворі очі панни Шуліки прискіпливо оглянули ялинові поліна, які Гуннар складав у кошик.
— Ношу, — відповів хлопець саме таким голосом, яким треба було відповідати панні Шуліці. Особливим голосом дітей з притулку, яким належало розмовляти з завідувачкою, або тоді, коли до них приходив священик і питав, чи вони раді, що так гарно прибрали в садку, або коли з’являвся батько котрогось із містечкових хлопчаків і допитувався, чого вони налупцювали їхнього сина, що гукав услід їм на шкільному подвір’ї «підкидьок». Такої хвилини діти з притулку намагалися говорити якомога покірніше, чемніше, бо добре знали, що саме цього від них чекають панна Шуліка, священик і всі решта.
— Ти не знаєш, де Расмус? — спитала панна Шуліка.
Расмус зі страху ще дужче притулився до гілляки, на якій висів, і почав просити бога, щоб панна Шуліка Швидше пішла геть. Бо довго він не зможе так висіти.
Ще бракувало, аби в нього заніміли руки й він гепнувся? додолу просто перед завідувачкою. Блакитну смугасту; сорочку, яку носили діти з притулку, теж здалеку було помітно. Пташок на деревах важко побачити, бо Господь; дав їм захисні барви, казала вчителька в школі. А хлопців! із притулку він такими захисними барвами не обдарував, тому Расмус подумки молився, щоб Господь бодай забрав геть панну Шуліку, поки він не впав з липи.
