Читать онлайн «Схід»
Автор Анджей Стасюк
Анджей Стасюк
Схід
Для A.
*
Минулого літа Джері викупив інвентар колгоспної крамниці. Все: прилавки, полиці, якісь вітрини і стародавню вагу з шальками та рухомою стрілкою за склом. Ми складали цей комуністичний антикваріат на глиняній долівці столітньої лемківської хати. Прилавки і полиці треба було розрізати. Настільки великими вони були. П’ятдесят років стояли непорушно на одному місці. Вісімдесят третього на український Великдень я побачив їх уперше, перший раз став у чергу і потім ставав у неї аж до самого кінця, постійно в цьому знайомому запахові. Що це було? Солодощі, цинамон, мармелад, ванільний цукор, буженина, випари з пляшок з-під пива, сигаретний дим, тіла людей, які стоять у черзі? Усе разом. Товар привозили у понеділки і в п’ятниці. Треба було прийти значно раніше і стати в чергу, аби щось отримати. Економіка дефіциту. Крамниця належала колгоспові і насправді обслуговувала лише його працівників. Продавцем був керівник господарства. Більшість колгоспників не користувалася готівкою на щодень. Начальник мав грубий зошит, в якому записував, хто що купив, і потім вираховував це з платні. Вони, мабуть, взагалі ніколи не бачили грошей. Просто працювали і отримували за це харчі, мило, пиво. Було щось феодальне у черзі покірних жінок. Вони стояли мовчки або про щось тихо розмовляли. Дві, три, чотири години. Часу тоді було вдосталь. Товари привозив бежевий «Жук». Його можна було побачити за два кілометри. З’являвся біля давньої церкви і починав з’їжджати вниз, тягнучи за собою хмару пороху, потім зникав на дві хвилини — і вигулькував на останній півкілометровій прямій.
Я стирчав у кінці черги лише із жінок і почувався приблудою в цьому колективістському і водночас патріархальному світі. Шеф у синьому кітелі і білому кашкеті стояв за лядою. Він вказував пальцем то на ту, то на іншу «клієнтку» і підкликав до себе. Черга не мала ніякого значення. Купували ті, на кого він показав. Мені ніколи не вдавалося розгадати причини його вибору. Може, шеф винагороджував найкращих працівниць? Може, спочатку були ті, що найдалі мешкали? А може, він просто показував свою абсолютну владу, яку справді мав над цими людьми? Вони були його власністю. Не мали куди подітися. У жінки Тиця було дев’ятеро дітей. По хліб вона приходила з мішком, прямо від овець або коней, у робочих штанах і блузі. Виносила той мішок за поріг, згорбившись, немов несла картоплю. Доми стояли вище, було куди з тим міхом іти. Люди казали, що вона бере більше доплати на дітей, ніж заробляє. Шутрована дорога проходила посеред поселення, і, окрім «Жука», нею ще час до часу проїжджали лісничий на своєму УАЗі, лісовози і патрулі прикордонників.
Ніхто не мав автомобіля. Автобус зупинявся за шість кілометрів звідси. Дійсно не було куди рушити з дев’ятьма дітьми. Зрештою, ніхто ніде на них не чекав. Я стояв у кінці черги з жінок і почувався приблудою.Але звідкись я це все знав. Ці хустки на головах, притишені розмови і очікування. Цей час, який треба було перечекати серед чужих. Знав із сімдесят третього, сімдесят четвертого року, з іншого магазину. Той був цегляним і стояв у центрі нормального села. Кілька сходин — і ти ступав до світлого простору, бо вікна займали всю стіну. Також треба було приходити завчасу і чекати. Час. Неймовірні кількості подарованого часу. Нічийого часу. Наповненого запахами, формами і звуками. Наприклад, подзенькуванням порожніх фляшок у дротяному ящику на двадцять п’ять штук. Або та мить, коли фургон вже зупинився, але в повітрі ще висить порох, запах бензину, а чоловік у брудному білому халаті відчиняє задні двері, і зсередини вириваються пахощі свіжого хліба. Сімдесят другий — сімдесят третій — на всіх вантажівках тоді були бензинові двигуни, і той запах низькооктанового палива, запах свободи, таємниці і бажань, перемішувався із запахами солодощів, цинамону, оранжади і сигарет. Там я теж стояв серед старих жінок. Вони сідали на підвіконня того довгого вікна. Як закутані птахи. Цвірінькаючи і кудкудакаючи. Продавчиня долучалася до них з-за ляди. Я прислухався, нічого не розуміючи. Вони розмовляли уривками давніх, добре відомих їм речень. Говорили про давні, наскрізь знані їм події, які повторювалися сотні років. Життя, смерть, люди, погода, праця. Щебетали собі. Я додумувався, замість того, щоби розуміти. Досить було самих звуків. Я не знав героїв розмов: несміливий хлопець з міста хотів бути невидимим. Принаймні до того часу, коли під’їде фургончик. Я ніколи не займав черги, тож все одно опинявся в кінці, хоч після мене приходило ще багато осіб. Іноді милосердні жінки, дізнавшись, «чий я», пускали мене десь всередину або випихали наперед. Я купував лише хліб. Тільки по хліб мене й посилали, бо я мав дванадцять років і був вайлуватим хлопцем з міста.
