Читать онлайн «Князь Кий»
Автор Владимир Малик
Володимир Малик
Князь Кий
І було три брати: одному ім 'я Кий, другому – Щек, третьому – Хорив, і сестра їхня – Либідь.
Сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка тепер зветься Щекавицею, а Хорив – на третій горі, прозваній від нього Хоревицею. І зрубали вони град в ім'я брата свого найстаршого і дали йому ім 'я – Київ. І був навколо града ліс і бір великий, де ловили звірів.
Були вони мужі мудрі й досвідчені і називалися полянами. Від них є поляни в Києві й до сього дня…
Брати
Чотири вершники в білих полотняних сорочках, тримаючи в руках короткі списи, вискочили з густого зеленого гаю і помчали навперейми табунові сайгаків, що вузькою звіриною стежкою піднімалися після водопою на крутий берег. Перелякані тварини на якусь мить завмерли. Куди тікати? Потім табун розділився. Задні стрибнули у воду і попливли до протилежного берега, а передні, мов жовті вихори, гайнули в степ.
Та ще швидше просвистіли в повітрі гострі списи. І кожен з них знайшов свою жертву! Чотири сайгаки впали на м'яку траву, забилися в передсмертних корчах. Тужний зойк розітнув полудневу тишу.
Один з вершників, старий, з довгою сивою чуприною, сплигнув з коня, витяг із шкіряних піхов широколезого ножа.
– Не гайтеся, отроки! Переріжте жили – випустіть зайву кров, щоб не зіпсувала м'яса! Та дивіться – не понівечіть шкури!
Отроки, двоє з яких мали вже молоді рудуваті борідки, теж вихопили ножі, і кожен кинувся до своєї здобичі. Вправний помах – із перерізаних ший цівками забила яскраво-червона кров.
Ловці витерли об траву ножі, стягнули здобич докупи. Старий став ногою на сайгака, підняв угору важкі вузлуваті руки. Сива грива довгого волосся розвівалася під подувом легкого вітерця. З-під кострубатих, теж сивих брів, що різко виділялися на засмаглому зморшкуватому лобі, в небо глянули по-молодечому ясні очі.
Тур ще раз проникливо глянув на синє безхмарне небо, де сліпучо сяяло сонце, і звелів синам збиратися у зворотну дорогу.
Брати переглянулись між собою, і наперед виступив Кий.
– Отче, здобич наша велика… Боги допомогли нам, і ми, сповнені гордості, можемо повертатися назад. Мабуть, жоден ловець з нашого роду не зможе сьогодні похвалитися таким успіхом… Але ж, отче, не токмо по м'ясо та шкури вийшли ми в степ! Аби лишень із-за цього, то не мали б завдавати собі клопоту. Маємо дома, хвала богам, і коней, і скоту, і свиней, і овець, і різної пташини достатньо! Забили б вівцю чи бика – та й мали б м'ясо… Нам хочеться ще погасати по степу, поганяти звірину, постріляти з луків і розім'яти застояних скакунів. А заутра ми повернулися б додому, отче. Дозволь!. .
