Читать онлайн «Країна г?ркої н?жност?»

За неповні сім років до основних подій, які будуть описані тут, у луцькій квартирі, де жили тоді Олеся з мамою Вітою, вранці пролунав дзвінок у двері.

– Олесю, відчини, – гукнула мама з ванної. – Чуєш, Олесько?

«Олесько» означало, що мама гнівається. Це було трохи дивно, бо вранці мама майже ніколи не гнівалася. Навіть коли Олеся, розбуджена деренчанням будильника (його заводили нечасто, частіше вставали самі), вдавала, що спить, чи й справді поринала у солодку вранішню дрімоту. Мама в таких випадках жартома била подушкою або лоскотала доньку за вухом чи за п’ятку.

«Олесько?» – подумала зараз Олеся. І все ж сказала, відчуваючи, що їй хочеться заперечити мамі:

– Я ще зовсім роздягнута.

– А я під душем, – відповіла мама. – То, напевне, Ліда з п’ятого поверху. Вона вчора фен позичила, бо її перегорів.

Фен – це було серйозно. Він міг мамі знадобитися, та й самій Олесі теж, хоч вона феном рідко користувалася. Волосся, її розкішна пшенична грива, мало вільно цілувати плечі.

– Добре, я зараз.

Олеся накинула на голе тіло халатика. Встигла подумати, що прикривати вже є що. І пішла відчиняти, готова скептично зирнути на Ліду з п’ятого поверху.

Та Ліди за дверима не було. Лише стара жінка з валізою стояла біля ліфта.

– Ви до нас дзвонили? – спитала Олеся.

– Так, – сказала жінка. – Вибачте, якщо розбудила. Але я гадала, що…

Олеся зрозуміла: була вже дев’ята година. Але ж сьогодні субота…

– Ви… Хочете зайти? До мами?

– Ти Олеся? – вимовила жінка з питально-ствердною інтонацією.

– Так.

– А я твоя бабуся. Дозволиш зайти?

Бабуся? То було як грім з ясного неба серед сонячного весняного ранку. Бабуся? Певно, якась родичка… Хоча звідки їй узятися?

«У мене нема бабусі, моя мама сирота», – хотіла сказати Олеся, але не сказала. Зрештою, і в сиріт бувають мами, які кидають дітей чи як там…

«Впасти і не встати. Тричі ха-ха», – подумала Олеся. Натомість сказала:

– Заходьте.

І зробила майже кніксен, який мав пригасити її збентеження. Мама дратувалася, бо чекала цю жінку?

– Будь ласка.

– У вашому краї, здається, кажуть – дєкую, – сказала жінка, котра щойно призначила себе Олесиною бабусею.

Бабуся? У неї? Справді впасти й не встати. День сюрпризів?

Бабуся зайшла до квартири разом із валізкою. «Що там у неї, – подумала Олеся, – в моєї бабусі-агусі, сміх та й годі, певно, авантюристка якась – ні, на циганку не схожа». Дарма, удвох із мамою справляться, чого ж боятися, не ніч, ранок, можна буде закричати, ха-ха, зараз ця бабусенція дістане з кишені старого пальта пістолета… І пух-пух…

– Добрий день у вашій хаті, – сказала прийшла жінка.

– То Ліда? Я зараз, Лідо, – озвалася з ванни мама.

– То не Ліда, – сказала Олеся, – то бабуся.

– Що? Яка бабуся?

«Агуся, – ледве не відповіла Олеся. – На двох ногах карапуся».