Володимир Антонович

ДитинствоНародився в містечку Махнівці Бердичівського повіту Київської губернії (з 1935 с. Комсомольське Козятинський район, Вінницької області), у родині зубожілих, безземельних польських шляхтичів, генеалогічно споріднених з Правобережною Україною.До 10-ти років перебував з батьками, які працювали гувернерами в багатих шляхтичів[3], зокрема у сім'ї шляхтича-українофіла Оттона Абрамовича, Антонович здобув початкову освіту.Подальші роки Навчався у першій (Рішельєвській) і другій гімназіях м. Одеси (1845–1850); одним з педагогів був Іван Джидай. Закінчив медичний (1855, вступив за наполяганням матері, працював лікарем у Чорнобилі й Бердичеві після його закінчення) та історико-філологічний (1860) факультети Київського університету зі ступенем кандидата історико-філологічного факультету.У 1861 році приєднався до так званих «хлопоманів». Один з організаторів Київської громади, очолює в ній «хлопоманський» гурток, члени якого вважали, що український народ має право на своє національне відродження.Ще в студентські роки Антонович читав козацькі рукописи, твори Т. Шевченка, П. Куліша, А. Скальковського, етнографічні збірки, які вплинули на його життєву орієнтацію та наукові студії.У студентській корпорації, що в основному складалася з польської молоді, наприкінці 50-х років XIX ст. Антонович висловлює думку про те, що дивно жити в краї, не знаючи ні його історії, ні людей. Щоб побачити народ, яким він є, Антонович на канікулах подорожує з товаришами пішки Волинню, Поділлям, Київщиною, Холмщиною, Катеринославщиною та Херсонщиною.У 1861 році працював учителем (професором) латинської мови в першій Київській гімназії.В. Антонович часто їздив до С.-Петербурга, щоб налагодити зв'язки з редакцією журналу «Основа». Там він уперше опублікував дві свої розвідки полемічного характеру. Особливу реакцію української і польської громадськості викликала його стаття «Моя сповідь» (1862).Становленню Антоновича як історика сприяло його знайомство з Михайлом Максимовичем та Миколою Іванішевим.У 1862–1865 роках викладав загальну історію в Київському кадетському корпусі.Одночасно з 1863 — секретар, а у 1864–1880 — гол. ред. «Тимчасової комісії для розгляду давніх актів» при канцелярії Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора.Першу історичну працю Антонович написав 1863 р. Це була вступна розвідка «О происхождении казачества» до «Архива Юго-Западной России».У 1870 році за дисертацію «Последние времена казачества на правом берегу Днепра по актам 1679-1716 гг.» Антонович дістає титул магістра руської історії і його призначають штатним доцентом на кафедрі російської історії університету Св. Володимира.1871 р. його відряджають на два тижні до С.-Петербурга як депутата від університету на II Археологічний з'їзд.1873–1876 — член Південно-західного відділу Російського географічного товариства, у 1875–1876 — його голова.У 1874 р. брав участь в Третьому Археологічному з'їзді та був його секретарем.З 1874 р. став дійсним членом Московського археологічного товариства, Імператорського одеського товариства історії та старожитностей та Церковно-археологічного товариства при Київській духовній академії.У 1875 р. його відряджають на 8 місяців до Москви та С.-Петербурга для роботи в архівах та Імператорській публічній бібліотеці.1877 року він отримав відрядження до Казані як депутат від університету Св. Володимира на IV Археологічний з'їзд.Працював В. Б. Антонович і на теренах Західної України після обрання його 1877 р. дійсним членом Львівського археологічного товариства.У 1878 р. після захисту праці «Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти великого князя Ольгерда» йому присвоїли ступінь доктора російської історії і він стає дійсним професором російської історії Київського університету, яким лишається по 1890 рік. Того року йде Антонович на пенсію і проживає у Києві до смерті.Володимир Боніфатійович також завідував в університеті Св. Володимира мюнц-кабінетом(нумізматичний, виник після передачі у 1834 році колекцій з Віленського університету, Уманського, Луцького та Почаївського училищ) та музеєм старожитностей (Зібрання старожитностей університету, згодом перетворилося на перший в Києві археологічний музей, що на поч. ХХ ст. мав більш як 11 тисяч одиниць зберігання).1880 р. В. Антоновича відрядили за кордон на один рік, і того ж року він бере участь як депутат від університету Св. Володимира і як член Московського археологічного товариства в IX археологічному з'їзді в Лісабоні.1880 р. В. Б. Антоновича обирають на декана історико-філологічного факультету, на посаді якого він залишається до 1883 р. Його лекції з історії Галицької Русі, Великого князівства Литовського, українського козацтва, джерелознавства та допоміжних дисциплін, разом з апробованими в університеті історичними семінарами, сприяли широкому залученню на ниву дослідницької роботи молодих істориків.В. Б. Антонович був також одним із засновників товариства Нестора-літописця при університеті Св. Володимира, а 1881 р. очолив це товариство.1882 р. він брав участь у створенні журналу «Киевская старина». У цьому журналі Антонович опублікував і свою повість «Уманский сотник Иван Гонта» (1882).1883 р. В. Б. Антоновича обирають почесним членом Товариства любителів природознавства, антропології та етнографії при Імператорському московському університеті. Також він був членом Київського юридичного товариства у відділі звичаєвого права.1885 p. Володимир Боніфатійович розробив програму видання багатотомної «Руської історичної бібліотеки». Фактично він першим серед українських істориків нових часів чітко і ясно, без національної роздвоєності, властивої його попередникам і сучасникам, виступив з концепцією споконвічності української самобутності й навіть увів у науковий обіг термін « Україна-Русь».Організатор археологічних з'їздів в Україні.Останні роки життяУ другій половині 1890-х pp. В. Антонович разом із відомим письменником і громадським діячем О. Кониським заснував всеукраїнську політичну організацію, що мала об'єднати українців усієї Російської імперії. 1897 р. відбувся установчий з'їзд цієї організації, до якої 1901 р. приєдналася і київська «Громада». Сама організація проіснувала до її перетворення 1904 р. на «Українську демократичну партію». До кінця життя наукові заслуги Антоновича були визнані повною мірою. Його обрали членом-кореспондентом Російської академії наук. Останні роки життя В. Антонович працював у Ватиканському архіві, де знаходив багато матеріалів з історії України, збирав документальні відомості для історико-географічного словника України (залишився невиданим), продовжував активно займатися археологічними дослідженнями. За рік до смерті почав диктувати Д. Дорошенку (згодом відомому українському історикові) автобіографічні «Спомини».Мешкав у Києві за адресою вулиця Жилянська, 20 (з 1880-х рр. до 1908 року; будинок не зберігся).Помер Антонович 8 (21 березня) 1908 року, похований у Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 7). У квітні 1967 року на могильній плиті В. Антоновича зроблено напис «Антонович Володимир. 1834–1908. Український історик».
На нашем книжном сайте Вы можете скачать книги автора Володимира Антоновича в самых разных форматах (epub, fb2, pdf, txt и многие другие). А так же читать книги онлайн и бесплатно на любом устройстве – iPad, iPhone, планшете под управлением Android, на любой специализированной читалке. Электронная библиотека КнигоГид предлагает литературу Володимира Антоновича в жанрах .